Юрий Окунев, Лонг-Айленд, Нью-Йорк
Предлагаемый читателям «МЗ» очерк Дорога к рабству , вошедший в книгу «По дороге в ХХI век»http://www.mgraphics-publishing.com/catalog/193488190/193488190.html был написан более двух лет тому назад, однако, борьба вокруг рассмотренной в очерке проблемы приобретает все более острые формы во всех уголках вконец сбившейся с пути Западной цивилизации. Многие полагают, что раскол американского общества проходит по линии демократы–республиканцы, равно как раскол народов западно-европейских стран – по линии левые–правые. Увы, подобные демаркационные линии отражают весьма поверхностное видение истинной сути раскола, в чем могли убедиться американские избиратели на последних президентских выборах, когда даже под микроскопом подчас не удавалось увидеть разницу между позициями демократического и республиканского кандидатов. Истинный, глубочайший раскол Западной цивилизации в социально–экономической сфере, проходит по линии социализм–капитализм. Политики, как правило, избегают применять эти термины из соображений политкорректности, чтобы, не дай бог, не оттолкнуть неискушенного в социологии избирателя. «Социализм» и «капитализм» превратились в едва ли не ругательные слова. Капитализм со времен Маркса и Энгельса стал козлом отпущения для всех марксистов, коммунистов, социалистов, а затем и для левых либералов, на него навешен вечный ярлык главного врага всех бедных и угнетенных трудящихся. Социализм, с другой стороны, имеет тяжелый болезненный анамнез и в советском, и в кубинском, и в северо-корейском, и во всех прочих реальных вариантах, вследствие чего на нем проступает трудностираемое клеймо тоталитаризма и нищенского уровня жизни. Если, тем не менее, воздержавшись от пропагандистских штампов, оценить реалии нашей жизни, то нельзя не признать – на самом деле, и капитализм, и социализм имеют право на существование, и каждый человек, равно как и каждый народ, вправе выбрать для себя то или другое. Многие, очень многие люди не готовы взять на себя полную ответственность за свою судьбу и судьбу своих близких, они не желают рисковать и готовы жить тускло и сравнительно бедно, но под патронажем государства или, скажем, профсоюза, которые обеспечивают их скудными, но стабильными пособиями – эти люди голосуют за социализм. Нельзя, однако, забывать, что всеми промышленными, технологическими, научными и социальными достижениями, с которыми люди пришли в ХХI век, они обязаны капитализму. Теперь же гигантские масы людей хотят обобществления, хотят усиления роли государства во всех социальных делах, то есть желают, подчас сами того не понимая, жить при социализме. Куда же нас приведет непреоборимое стремление миллиардов людей к социализму, что сулит людям социалистическая мораль – об этом данный очерк.
Стремление к свободе, как противоположности угнетению, зависимости и рабству, провозглашается основополагающим свойством человеческого духа, изначально заложенным Провидением и закрепленным в законах, конституциях и всевозможных декларациях. Стремление человека к свободе стало едва ли не сюжетным стержнем мировой литературы и искусства. Даже свирепые тираны не отказывали себе в удовольствии представить своих подданных самыми свободными на свете – в годы Большого террора населению Советского Союза, пребывавшему за стеной гигантского концлагеря, вменялось в обязанность с воодушевлением петь: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек.» Да, бумага, на которой растиражировано человеческое свободолюбие, как говорится, все стерпит – а как на самом деле, в реальной жизни обстоят дела со свободой...
Действительно ли человек так уж стремится быть свободным? Действительно ли люди в массе ставят свободу на достаточно высокое место в системе своих ценностей?
Увы, мне представляется невозможным ответить положительно на эти вопросы. Более того, давно наблюдая за динамикой социальных движений, с удивлением и, признаюсь, с огорчением вижу, как огромные массы людей в разных концах планеты добровольно выбирают путь рабства для себя и своих детей. Свободе выбора и независимости, равно как и личной ответственности за свою судьбу и благополучие своих близких, они предпочитают патронаж государства, напряженному производительному труду свободного индивидуума – коллективное иждивенчество за счет общественных и государственных фондов, американской мечте – унылое, но относительно сытое, прозябание под крышей профсоюза, творческой фантазии и предпринимательскому риску – жизнь за счет государственных дотаций и пособий от пеленок до гробовой доски...
Весь этот набор предпочтений современного населения планеты, определенно ведущих не к свободе, а, напротив, к рабству, имеет одно общее определяющее и объединяющее название – социализм.
![]() Лауреат Нобелевской премии по экономике Фри́дрих А́вгуст фон Ха́йек (1899–1992)
Один из теоретиков классического либерализма, выдающийся экономист и социолог ХХ века, Нобелевский лауреат Фридрих Август фон Хайек четко и прямо, как говорят – без обиняков, определил социализм, как дорогу к рабству – его книга, посвященная социализму, так и называется «Дорога к рабству». И он, и другие крупные теоретики классического либерализма ХХ века, в их числе такие титаны, как Людвиг фон Мизес и Карл Поппер, доказывали, что лежащие в основе социализма обобществление экономики, коллективизм и огосударствление социальной жизни населения неизбежно ведет к тоталитаризму в политическом устройстве общества.
* * *
История дала людям уникальную возможность проверить на практике, насколько верны эти выводы теоретиков – в Советском Союзе был построен строгий, рафинированный, без каких либо оговорок и примесей, социалистический строй со 100-процентной общественной собственностью на орудия и средства производства и 100-процентным контролем государства над социальной жизнью населения. Этот грандиозный социалистический эксперимент, продолжавшийся большую часть ХХ века, привел крупнейшую и богатейшую страну мира к экономическому и моральному краху. Народам СССР социализм обошелся в десятки миллионов загубленных жизней – одно это чудовищное обстоятельство требует исключительно серьезного внимания к результатам советского социалистического эксперимента.
Первое поколение советских людей в 20-е годы прошлого века учило грамоту по словесному палиндрому: «Мы не рабы... Рабы не мы...». Научившись читать и писать эти замечательные слова, неофиты социалистической доктрины с огромным воодушевлением и, обратите внимание – по преимуществу, вполне осознанно и добровольно, построили в России феодально-рабовладельческий строй, по сравнению с которым ужасы старорежимного «рабства» в царской России представляются эпизодами из добрых бабушкиных сказок. Поскольку социализм в СССР строился по жесткой марксистско-ленинско-сталинской схеме, он превратился в тотальное рабство чрезвычайно скоро. Здесь нет необходимости повторять, как в течение нескольких лет в конце 20-х и начале 30-х годов российских крестьян превратили в бесправных крепостных. В литературе подробно отражены все этапы этого короткого варварского процесса – изъятие хлеба и скота, голодомор, высылка в Сибирь, разлучение семей, репрессии, расстрелы, уничтожение работоспособного крестьянства, лишение оставшихся в живых паспортов и права на передвижение... Менее известны аналогичные процессы превращения социализма в рабство в отношении советских рабочих и служащих, поэтому позволю себе процитировать выдержку из Указа Президиума Верховного Совета СССР от 26 июня 1940-го года о запрещении перехода рабов-трудящихся с одного места работы на другое:
«Запретить самовольный уход рабочих и служащих из государственных, кооперативных и общественных предприятий и учреждений, а также самовольный переход с одного предприятия на другое или из одного учреждения в другое. Уход с предприятия и учреждения, или переход с одного предприятия на другое и из одного учреждения в другое может разрешить только директор предприятия или начальник учреждения».
Советские рабочие и служащие фактически превращались в государственных крепостных, а директора заводов и фабрик и начальники учреждений – в крепостников-феодалов. Если учесть, что к тому времени крестьяне уже десять лет пребывали на колхозной барщине, то этот указ окончательно юридически устанавливал в стране государственное рабовладение – это не вредно было бы напомнить современным поклонникам сталинщины, испытывающим приступы ностальгии по сталинскому социализму. Следует также напомнить, что «развитой» социализм прививал поколениям советских людей презрение к свободе, демократии, религиозной терпимости, милосердию и многим другим качествам свободного человека, неизменно входящим в этическую корзину цивилизации. Советский социализм вымывал из национального характера чувство благодарности за помощь, сострадание к горю других и даже элементарные проявления доброты, не инспирированные начальством...
Параллельно с Советским Союзом социализм с расистским привкусом строили в Германии и Италии. Еще в 40-е годы Фридрих Хайек показал, что нацизм в Германии и фашизм в Италии являются не реакционной формой капитализма, как это утверждалось советскими идеологами, а формой развитого социализма. Причины варварства и насилия тоталитарных режимов того времени в Германии, Италии и Советском Союзе кроются, по его мнению, в реализации социалистической плановой экономики, которая неизбежно ведёт к угнетению и рабству населения, даже если это и не было изначальной целью приверженцев социализма – все виды социализма, коллективизма и плановой экономики противоречат принципам правового государства и личному праву.
Казалось, что советский и нацистский социалистические эксперименты напрочь отвратят человечество от идеи социализма, но увы – эта идея бессмертна, ибо именно она, а не сказочно-красивая и якобы неизбывная приверженность рода людского к свободе, более всего соответствует духовным и житейским устремлениям большинства населения планеты. Эти устремления раньше других четко оценили и умело использовали жаждущие власти политиканы – они ясно поняли, что социализм открывает им кратчайший путь к бессменной власти и, в конечном итоге, к неограниченной диктатуре. Социализм представляется привлекательным и низам, и верхам – первым он сулит призрачный путь к безбедному паразитическому образу жизни за счет государства, вторым обеспечивает неограниченную власть в этом государстве. Здесь имеет место тот редкий случай, когда низы хотят именно того, что охотно готовы им дать верхи – невероятно трудно противостоять этому совместному притяжению к социализму двух противоположных сил общественного спектра...
***
Во второй половине ХХ века социалистические идеи начали побеждать в Европе – крах социализма в СССР и восточно-европейских странах никого ничему не научил. Родившийся в свое время в среде европейских интеллектуалов классический либерализм, рационально обосновавший преимущества свободного рынка и свободной торговли без какого-либо вмешательства государства, тот классический либерализм, который неизменно поддерживал индивидуализм, плодотворную конкурентную борьбу и предпринимательский риск капитализма, мимикрируя в неолиберализм, начал разворачиваться на 180 градусов в направлении коллективизма, обобществления, усиления роли государства в экономической, социальной и личной жизни населения, короче – в направлении социализма. Призрак социализма снова забродил по Европе, открещиваясь на ходу от того старомодного призрака, которым бредили Карл Маркс и Фридрих Энгельс. Он появился на свет позже, его моложавый отец – левый либерализм, его престарелая мать – бессмертная навязчивая идея иждивенчества за счет государства. В наше время призрак принял вполне реальные очертания и получил официальное название в научной литературе – Европейский социализм. Избегая применять термин «социалистическое государство», его сторонники ввели в обиход понятие «welfare state», которое на русский язык можно перевести как «собесовское государство», памятуя еще по старым советским временам термин «собес» для обозначения органа социального обеспечения.
В Европе идет активный процесс формирования собесовских государств. В задачу данного краткого очерка не входит анализ состоятельности этого процесса. Сошлемся лишь на мнение известного шведского ученого Нилса Карлсона – генерального директора исследовательского центра в области современной политологии и экономики в Стокгольме (The Ratio Institute), профессора политэкономии университета в Упсале. Он дает отрицательную оценку социалистическому эксперименту в Швеции и указывает на явные признаки застоя в собесовской экономике. По данным шведского профессора, более 20% трудоспособного населения не работают и живут за счет различных общественных собесовских программ: пособия по бедности, предпенсионные пособия, пособия по безработице, пособия по болезни и после болезни и т.д. При этом большинство трудоспособных людей либо работают в государственных организациях, либо являются государственными иждивенцами в том смысле, что большая часть их дохода поступает из общественных фондов. Профессор Карлсон далее отмечает, что существование собесовского государства сопровождается неминуемым и постоянным ростом налогов. Повышение налогов приводит к увеличению стоимости товаров и услуг, сокращению инвестиций и производства, уменьшению числа рабочих мест и появлению новой категории необеспеченных, что вынуждает собесовское государство вводить дополнительные пособия и делать очередное повышение налогов. Порочный круг «повышение налогов – снижение экономической эффективности – повышение налогов» разорвать пока не удалось.
![]()
Профессор Нилс Карлсон – генеральный директор института политологии и экономики в Стокгольме (The Ratio Institute)
Изучая шведский опыт, Нилс Карлсон пришел к выводу, что негативные последствия обобществления невозможно измерить лишь экономическими показателями – собесовское государство неизбежно деформирует характер человека и его мораль. Для тех, кто жил в СССР, этот вывод не является ни новым, ни неожиданным – главным следствием советского социализма было отнюдь не катастрофическое снижение эффективности экономики, а чудовищное падение нравственного уровня населения. Как указывал в своей книге «Сумерки» один из идеологов горбачевской перестройки Александр Яковлев, выработанные десятилетиями социализма иждивенчество, безответственность, разгильдяйство, вранье, воровство и леность сказываются на постсоветском пространстве до сих пор. Профессор Карлсон детально рассмотрел влияние собесовского государства на человеческое достоинство, которое он определяет «мерой активной ответственности индивида за свою собственную судьбу и судьбу близких ему людей». Здоровый, еще нестарый, трудоспособный человек, живущий на социальное пособие из общественных фондов, не может сохранять уровень достоинства свободного человека – таков вывод ученого. «Большинство шведов – пишет он – так сильно зависят от государства, что не имеют ни средств, ни способности взять на себя ответственность за свои собственные судьбы». Резюмируя свои исследования шведской модели собесовского государства, профессор пишет:
«Общий вывод состоит в том, что бремя собесовского государства подавляет как экономику, так и человеческое достоинство. И если мы хотим повысить эффективность экономики и поднять уровень человеческого достоинства, следует... существенно уменьшить вмешательство государства и в экономику, и в частную жизнь».
Шведский ученый далее предостерегает: «Другие страны, стремящиеся подражать шведской модели, должны быть весьма осторожными – никто не знает когда наступит точка невозврата». Мне кажется, что точка невозврата наступит тогда, когда перешедшая в хроническую стадию болезнь иждивенчества упрется в лозунг народной мечты – велфер для всех от пеленок до гробовой доски! Шизофренической уровень этого лозунга не должен усыплять бдительность здравомыслящих людей – не только Швеция, но и многие другие страны Европы определенно движутся к его воплощению. Декларируя на словах свою приверженность свободе, многомиллионные массы предпочитают в реальной жизни безответственную жизнь рабов под патронажем социалистического государства, раздающего пособия...
***
В США навязчивые идеи социального иждивенчества выражены слабее, чем в Европе, – здесь традиционно высок рейтинг неподконтрольного государству частного предпринимательства, едва ли не сакральное отношение к капитализму. Тем не менее и здесь нельзя не заметить ростки собесовского государства. Профессор Марк Зальцберг, обобщая свой жизненный опыт в СССР и США, пришел к следующему выводу:
«Прожив 23 года в США и 45 предыдущих лет в СССР, я с ужасом начал замечать поразительное сходство многих общественно-политических явлений в этих двух странах... В последние годы мне стало ясно, что Америка строит у себя коммунизм, пока еще не замечая этого... В Америке медленно происходит то, что в России в 1917 году произошло внезапно... В результате в обеих палатах Конгресса, в конгрессах штатов и прочих органах управления появились люди, единственной целью которых является знакомое нам «все отобрать и поделить».
Стремление к социализму, подчас неосознанное, значительной и возрастающей доли американцев становится все более очевидным от выборов к выборам. Многие политики даже консервативного направления не решаются открыто защищать американский капитализм – это становится немодным и невыгодным в любой избирательной кампании. Сказать правду – большинством своих достижений как в материальной, так и в духовной сферах мы обязаны капитализму – стало политически некорректным.
Пугающие формы приобретает деструктивная роль профсоюзов, когда-то защищавших права тяжело работавших людей, а ныне вымогающих льготы для желающих поменьше работать. В СССР был популярный лозунг «Профсоюзы – школа коммунизма!». Я, помнится, никак не мог понять, каким образом подкаблучные советские профсоюзы, занимавшиеся, в основном, распределением путевок в убогие «дома отдыха», могут быть школой «коммунизма – светлого будущего всего человечества». Смысл этого лозунга дошел до меня только здесь, в Америке. Профсоюзы превращают стойких, работящих индивидуалистов, вкалывающих ради реализации своей американской мечты, в коллективных иждивенцев-попрошаек, вымогающих у государства и частных работодателей все новые льготы по принципу – меньше работать, больше получать. Результатом является падение производительности труда и увеличение себестоимости товаров и услуг, что, в свою очередь, приводит к неконкурентноспособности целых отраслей американской экономики по сравнению, например, с восточно-азиатскими конкурентами. В этом смысле профсоюзы определенно есть «школа коммунизма».
Свобода пока еще занимает достаточно высокое место в системе американских ценностей, но нельзя не заметить, как она вымывается волнами ориентированной на собес иммиграции, выдувается социалистическими ветрами с противоположных берегов Атлантики, деформируется до неузнаваемости болезнью левизны в либерализме. Прежде в Америку большинство иммигрантов пробивалось ради свободы, теперь – фигурально говоря, ради фудстемпов. Количество работоспособных людей, предпочитающих «сидеть на велфере», растет – это, заметьте, в стране, созданной поколениями целеустремленных и честолюбивых индивидуалистов, работавших до изнеможения ради достойной жизни, ради независимости и свободы. Америка из страны рисковых творцов-индивидуалистов превращается в пристанище сквалыжных вымогателей. Окутанная легендами американская мечта – стартовав с нулевой отметки, добиться всего самому, рискнуть и, бросив на весы судьбы все свои силы и способности, пробить дорогу к независимости и богатству – эта мечта замещается занудным сутяжничеством или тихим прозябанием под крылом профсоюза и собеса.
Многие американцы, поддерживающие социалистические преобразования, даже не подозревают, что движутся по дороге к рабству. Современный социализм многолик и склонен рядиться в привлекательные гуманитарные одежды, он захватывает позиции неторопливо, незаметно, изымает права свободных людей тихой сапой под маской покровителя бедных... Вследствие этого многим кажется, что можно выбивать из государства все новые льготы и социальную помощь, оставаясь при этом независимым от государства – они полагают возможным совместить социалистическую мораль с капиталистической свободой, социалистическое иждивенчество с капиталистическим уровнем экономики. Увы, подобная комбинация не вытанцовывается. Еще в середине ХХ века в так называемом социалистическом лагере предпринимались попытки построить «социализм с человеческим лицом» – увы, получилось все кроме человеческого лица. В те же времена академик Андрей Сахаров разработал теорию конвергенции, пытаясь сблизить социализм с капитализмом и создать некий симбиоз из лучших качеств того и другого – и этот проект оказался утопией. Выяснилось, что даже «социализм с человеческим лицом», формально признающий рыночную экономику, в перспективе ведет к устранению свободы. По мнению серьезных социологов и экономистов, социализм в принципе несовместим с капиталистической рыночной экономикой и в своем развитии неизбежно ведет к двум последствиям: нищенскому среднему уровню жизни и потере достоинства, свободы и прав граждан. Анализируя исторический спор между капитализмом и социализмом, Фридрих Хайек формулирует эту закономерность еще более определенно и жестко:
«Спор о рыночном порядке и социализме есть спор о выживании — ни больше, ни меньше. Следование социалистической морали привело бы к уничтожению большей части современного человечества и обнищанию основной массы оставшегося».
Тем, кто искренне верит в социализм, равно как и тем, кто идет по этой дороге в рабство неосознанно, следовало бы прислушаться к вышеприведенному выводу выдающегося ученого...
***
В библейской истории о первом человеке рассказывается, как «выслал его Господь из сада Эдемского...», где можно было не работать, находясь на содержании у Создателя. И произнес Господь при этом такое напутствие: «В поте лица твоего будешь есть хлеб...». В переводе с высокого библейского слога на обыденный житейский язык это следует понимать так:
«Здесь вам не собес, господа! На этой прекрасной планете нужно вкалывать, если вы желаете быть свободными людьми».
Тем не менее количество людей, пытающихся за счет других пренебречь этой обязанностью, становится пугающе огромным. Социалистическая мораль помогает этим людям комфортно переносить иждивенчество, ибо леволиберальные идеологи объясняют им, что кто-то их обездолил, что богатые обязаны их содержать, что никакой личной ответственности за свою судьбу они не несут, что напрягаться на работе вредно для здоровья...
Однако никто не знает, когда наступит точка невозврата, точка, в которой у капиталистического Атланта дрогнут колени. И тогда человеческая цивилизация рухнет под непосильным социалистическим бременем, ибо слишком мало останется в ней творческих личностей и просто работящих людей, способных и готовых на тяжкий труд ради свободы...
Март, 2011
|
Виступ Юрія Луценка у Вищому спеціалізованому суді 03 квітня 2013 року, який йому не дали виголосити.
Дорогі друзі, шановні вороги!
Легенда розповідає, що батько іонійської натурфілософії Фалес якось увечері вийшов зі свого дому, щоби досліджувати зорі. Та раптом він перечепився та впав у канаву, з якої й почав гукати про допомогу. Навколишня ж чернь сміялася: Фалесе, ти не можеш бачити, що в тебе під ногами, а сподіваєшся пізнати те, що на небі!
Попри глузування темної юрби Фалес Мілетський за своє життя відкинув східний містицизм і сформулював базову думку західної цивілізації про космос як протилежність хаосу, в якому нерозривно поєдналися природа речей та людей. "Пізнай себе і пізнаєш Всесвіт богів", - вчили древні греки. З цього джерела 2,5 тисячі років живиться впевненість європейської цивілізації, що думаюча людина здатна зрозуміти своє місце навіть у суспільстві, суспільні стосунки в якому суперечать будь-якій думці про розумний устрій.
Іншими словами, ми віримо, що розумна особистість може і навіть мусить знайти взаємозв’язок між своєю долею і долею своєї країни. "Самотність є людина в квадраті", - писав Йосип Бродський у своїх спогадах про тюрму. І це правда. За 829 днів неволі я мав час, щоб відповісти на ключове питання кожного політичного ув’язненого – не за що, а для чого я сиджу в тюрмі?
Спершу здавалося, що відповідь на питання - на поверхні. Команда Януковича посадила мене, як пізніше і Тимошенко, щоб:
а) зламати демократичну опозицію;
б) помститися Помаранчевому Майдану;
в) залякати суспільство.
А раз так, то я сиджу для того, щоб довести, що в Україні не все продається і не всі бояться. Ця відповідь дала мені сил на щоденний спротив режиму. Але з часом я зрозумів, що це – лише частина відповіді. Я став думати над тим, для чого я сиджу не з точки зору інтересу Януковича і Ко, а для чого мені дано цей час з точки зору моєї особистості і країни, якій я служу. "Пізнай самого себе і ти пізнаєш навколишній світ", - згадав я.
Відтак я став розуміти, що маю нагоду прочистити свою замулену криницю, досягнути тільки в тюрмі можливу свободу думки, свободу слова і свободу планів. Не я був першим на цій дорозі. Батько майбутнього китайського царя У в тюрмі написав "Книгу перемін", Марко Поло надиктував свої спогади, що стали натхненням для Великих географічних відкриттів, а Сервантес написав свого безсмертного "Дон Кіхота".
Моїх талантів не вистачило на такий талант літературної творчості. Все ж я думав і писав, старався брати приклад з Мартіна Лютера Кінга, який в Бермінгемській тюрмі сформулював знамените правило: "Несправедливість де-небудь є загрозою справедливості повсюди".
Постійний внутрішній діалог і 300 прочитаних книжок допомогли мені сформулювати три засадничі принципи поведінки в неволі:
- тримати планку цінностей і оптимізму без скидки на обставини;
- читати, думати, розвиватися, щоденно перти вгору сизифів камінь внутрішньої роботи розуму;
- не замикатися, ділитися висновками і планами з однодумцями.
Власне зараз, у своєму черговому "останньому слові" я і намагаюся це зробити. Я буду говорити про майбутнє України, бо для мене очевидно, що моя доля злита з долею моєї країни. Ясно, що знайдуться охочі посміятися: мовляв, де тобі братися за плани змін в Україні, якщо ти не здатен вибратися із тюремної камери!
Такі закайданені власним песимізмом люди були, є і, мабуть, будуть. Але на кожен інь є свій янь. Із сотень листів я знаю, що є й інші люди, які чекають оптимістичного бачення перспектив країни. Для цього, як каже Оксана Забужко, "численного гурту не до решти зцапілих" я й звертаюся.
Днями, до речі, я отримав від незнайомого мені жителя с. Тихий Став книжку "Монте Крісто" з надписом англійською, французькою, німецькою та іншими мовами "Повертайся, ми тебе чекаємо". Хід думок, звичайно, цікавий. Але моя ситуація дещо складніша, ніж у Едмона Дантеса. Хоча би тому, що тепер трупам роблять розтини перед тим, як кинути в море :). Але сьогоднішня можливість публічного виступу – непогана нагода виходу з-за ґрат принаймні моєї думки.
І перше, що я маю сказати, друзі, це той прикрий факт, що різниця нинішньої української дійсності по цей і по той бік ґрат – не така вже й велика. Власне, це різниця між малою і великою тюрмою. Бо Україна, яку будує Партія регіонів – це насмішка, ні – зла пародія на омріяну поколіннями українців державу. Але гусне кров від разючого контрасту владної сваволі, їхніх набряклих ненавистю до всього українського очей і фальшем їхнього мимрення про розбудову держави. Правий був Альбер Камю, коли писав "Найпекельніше страждання – бачити те, що любиш, в блазенському ковпаку".
Найстрашніша крадіжка за останні три роки влади Януковича – це викрадення у кожного з нас часу для модернізації країни. Світ живе новими технологіями, новими викликами, новими перспективами. Ми ж уже третій рік хто в малій, хто у великій камері спокутуємо свою вину за демократичний розбрат, за неготовність до послідовної державної політики, наслідком чого став зиґзаґ в минуле, в страшний і смішний сплав криміналу, хуторянства, авторитаризму і тупості.
Очевидна перевага хапальних рефлексів над процесами головного мозку ретрансльована в дикий капіталізм за суттю і простодушний феодалізм за формою державного управління в Україні. У 936 році король східних франків Оттон проголосив себе імператором. Його "уряд" був сформований з герцога баварського – головного конюха, герцога швабського – головного виночерпія, герцога франкського – головного кухаря і управителя маєтку, а також герцога лотаринзького – головного скарбника.
Задача тієї "команди реформаторів" була цілком знайомою: централізувати фінансові потоки і налагодити передачу посад старшим синам. Ви помічаєте якусь суттєву різницю із сучасною українською владою? Я – лише в тому, що середньовічні герцоги представляли різні племена Священної Римської імперії, а наша влада формує герцогів з одного.
Помиляються ті, хто тішить себе тим, що в Росії та Білорусі політична ситуація гірша, ніж у нас. Досить вдивитися в механізми режимів, щоб зрозуміти, що в Білорусі насправді є проблема одного несповна розуму екзотичного диктатора і заляканого, в основному покірного населення. Але ситуація там легко виправляється. В гіршому разі – через похорон державного значення, як у Радянському Союзі, де двигуном історії, як відомо, був катафалк.
У Росії все складніше, бо там править могутній союз силовиків і бюрократії, що використовує зверхприбутки від продажу газу-нафти і клерикально-ксенофобську ідеологію для підкупу загальної маси маргиналізованого населення. І поки є ресурс на експорт, доти вистачатиме покори. Фактично – це нова ґенеза Радянського Союзу, все того ж оточеного ворогами острова з незмінним вождем, лише на капіталістичній основі.
У нас, в Україні, ситуація найскладніша, бо владу захопив організований клан, що підпорядкував своїм інтересам і силовиків, і олігархів, і кримінал, і бюрократію. По суті, це – мафія. Я знаю, є люди, які попри весь розгул державного рекету щодо загнаного у безправ’я бізнесу, попри бандитський перерозподіл власності і безсоромне повсякчасне пограбування держбюджету, все ж вважають, що назва "мафія" - це занадто. Панове, мудрий Шопенгауер у таких випадках казав: "Хто очікує, що чорти по світу гуляють з рогами, а дурні з калаталами, той завжди буде їх здобиччю чи іграшкою".
Наша влада – це чиновницько-бандитсько-силовий холдинг, який і перерозподіляє власність, вбиває "гангстерську ренту" і усуває незгодних.
У нас, на відміну від Сицилії чи Чикаго, йдеться не про доступ до державних коштів – наш правлячий клан повністю формує бюджет під свої потреби. Можна згадати хоча б двократне збільшення видатків ДУС до 1,3 млрд. на 2013 рік, де, зокрема, передбачено 371 млн. на медичні послуги владі. Це навіть на 50 млн. більше, ніж на всі установи швидкої допомоги 46 мільйонам українців!
Розкрадання державних коштів у небачених розмірах – питома ознака сучасної України. У версії Партії регіонів можна безкінечно говорити про "вишки Бойка", одноразові дороги і "хюндаї Колесникова", "LNG-термінал із лижним інструктором Каськіва".
У газеті Kyiv Post розміщено узагальнений результат досягнень в сфері держзакупівель за 2012 рік:
1 місце – О.Янукович – 1,235 млрд. доларів;
2 місце – Р.Ахметов – 880 млн. доларів;
3 місце – О.Тисленко – 367 млн. доларів;
4 місце – Д.Фірташ – 316 млн. доларів;
5 місце – Ю.Іванющенко – 286 млн. доларів;
6 місце – О.Єфремов – 250 млн. доларів;
7 місце – Ю.Бойко – 221 млн. доларів.
Як кажуть, картина – маслом!
А якщо згадати крім держзакупівель ще й 100% контроль нашої мафії над конвертаційними центрами, контрабандними потоками, гральним бізнесом, нелегальним виробництвом горілки і т.д. і т.п., то виявиться, що хвалена закордонна мафія проти Партії регіонів – це як апетит жалюгідного хом’ячка проти апетиту Арбузова.
Красномовний підсумок цієї вакханалії – рік колонії Володимиру Никоненку, який в Сумах зробив графіті зображення, схожого на Януковича, з червоною цяткою на лобі!
І головна трагедія навіть не в клептоманії на верхах. Така політика – хрест на економічній конкуренції в Україні. Наслідком цього стає остаточне знищення ледь сформованого середнього класу (точніше кажучи – тих, хто розраховував ним стати). Це, в свою чергу, веде до знищення конкуренції політичної.
Я не погоджуюсь із тими, хто в зв’язку із цим говорить про загрозу реставрації СРСР в Україні. Наша влада не планує ні носити "брєвно" на суботниках, ні ховатися в спецдачах на нічних банкетах господарів загнаної за колючий дріт країни. Наша псевдоеліта онтологічно інша, вона глибоко ненавидить всі ці комуністичні ігри в братство і рівність. Їм хочеться Бріоні замість френча, страусиних пантофель замість чобіт. Їх в першу чергу цікавить демонстрація всемогутності, розкоші і - головне – чіткі капіталістичні механізми наповнення сімейних сейфів. Їх шлях – це шлях Трухильо, Дювал’є, Сомоси, що на очах перетворює Україну в екзотичний заповідник латиноамериканської системи управління. Нагадаю, що система ця дуже проста:
а) правлячий клан є власником або співвласником усіх фінансово значимих підприємств та ЗМІ;
б) будь-яка критика клану веде до втрати роботи;
в) саботаж або опір клану карається тюрмою або кулею найманця.
Мені скажуть, що це неможливо у ХХІ столітті, в центрі Європи. Але озирніться, відкрийте очі, підніміть масштаб аналізу і ви побачите усі питомі ознаки саме цієї системи. У найбільш постраждалому від рідної мафії Донбасі цих ознак більше, на Галичині – менше, але процес явно йде саме в цьому напрямку.
В Україні сформовано правлячий клан, в якого немає нічого зайвого – ні моралі, ні совісті, ні закону. Є лише єдина ненаситна мета наживи. У них немає ні переконань, ні плану розвитку країни. Влада взагалі і кожна посада окремо розглядається як зверхприбутковий фінансовий інструмент збагачення "своїх". Жодних систем стримування, жодних обмежень законом – не існує. Тому логічним є перебіг хвороби, який ми останнім часом спостерігаємо, - неухильне поглинання окремих олігархічних кланів в ім’я єдиної правлячої "Межигірської Сім’ї".
Все це дає можливість сформулювати діагноз нинішньої України: повномасштабний клептократичний авторитаризм. Знаю, що й цей термін полюбляють спростувати трубадури і скоморохи ПР. Головні їх аргументи – у нас опозиція може ще виступати в прямому ефірі, а люди мають право голосувати. Звичайно, Богу дякувати, країну ще не повернули в ГУЛАГ, але від демократії в Україні лишилася сама шкірка, що прикриває внутрішню порожнечу без церемонії випотрошеного опудала.
Фактом є те, що під керівництвом Януковича і, власне, під інтереси Януковича в Україні:
а) відбувся конституційний переворот, який призвів до тотальної концентрації виконавчої влади в руках президента;
б) ГПУ, МВС і СБУ перетворено в партійний караючий меч владної верхівки; незгодні з цією конвертацією погонів і грошей – остаточно вичищені;
в) остаточно знищена незалежність судової гілки влади, яка стала безвідмовною репресивною частиною виконавчої влади. Єдине, що все ще нагадує про окремішність судових установ – це декоративні мантії суддів і пам’ятники передчасно спочилій Феміді при входах в будинки фарсу;
г) відверто фальсифікуються результати виборів, а опозиційних депутатів позбавляють мандату. Останній хіт адміністрації президента – відмова проводити вибори в Києві, що є не тільки нехтуванням правами 3-х мільйонів киян, але і пробною кулею на готовність суспільства до скасування прямих виборів взагалі;
д) до мінімуму обмежені базові права на мирні зібрання і свободу слова. Повномасштабна зачистка національного ефіру від опозиційного каналу ТВі, відновлення контролю АП на "Інтері" - очевидні факти повернення цензури. Цензура завжди слугує індикатором диктатури. Польський філософ Колаковський писав: "Вони [влада] не здатні обдурити навіть самих себе в тому, що вони щось реформують. Весь сенс їх діяльності – нажива і помста. Вони вже не примушують захоплюватися чи аплодувати їхній брехні. Аби мовчали. І погоджувалися стояти на колінах".
Це писалося про Польщу періоду військового стану 80-их. Але цілком відповідає українській дійсності. Влада прагне контролювати ЗМІ, щоб вбивати в голови людей "совєцьку" матрицю відмови брати на себе громадянську відповідальність за стан справ у країні, отупляє їх телевізійним пропаганд-ерзацем і жуйкою страху-сексу-епатажу. Вона штовхає людей до апатії, що акумулюється виключно у кухонно-інтернетних матюках на адресу всіх політиків разом.
Все це – ніщо інше, як підготовка до наступного кроку правлячої камарильї, який має ліквідувати останні острівці інакодумства в країні. Маю на увазі очевидну підготовку до використання брутально антиконституційного закону про референдум з метою демонтажу рештків незалежності законодавчої гілки влади. Який би документ від імені Конституційної Асамблеї не винесли на цей пробний референдум, це – підготовка путчу. Без представництва опозиції в лічильних комісіях, без спостерігачів, без нижньої планки явки громадян і - головно – без подальшої потреби затвердження результатів Верховною Радою такий псевдореферендум стане сокирою багаторазового використання, підвішеною над рештками демократії і суверенітетом України.
У зв’язку із цим я хочу звернутися до керівника Конституційної Асамблеї Леоніда Кравчука: "Леоніде Макаровичу, Ви – перший Президент незалежної демократичної України. Це велике і почесне звання, з яким Ви маєте увійти в історію. Прошу Вас, не дайте неосталіністам вляпати себе в історію. Нехай сумний приклад О.Мороза, який своєю зрадою виборцям сам знищив своє ім’я, буде у Вас перед очима тоді, коли Ви підписуватимете проект конституційних змін".
Очевидно, що в світлі цих планів АП опозиція має негайно виробити свій план протидії запланованому безумству. Маю на увазі і правові дії через оскарження закону про референдум у Європейському суді з прав людини, і підготовку акцій громадського опор путчистам.
У цьому контексті я підтримую відновлення вуличної активності опозиції, адже останні вибори переконливо довели: без вуличної масової підтримки рішуче налаштованих людей навіть формальна перемога при голосуванні - для цієї влади ніщо. Тому похід лідерів парламентської опозиції в народну гущу – правильний і давно назрілий.
Часто доводиться чути, що ці акції – не настільки багатолюдні, як очікувалося. Думаю, що на це є ряд причин, але передовсім – це наслідок завищених, явно нереальних цілей, що були на старті заявлені організаторами. Наш народ розумний, він чітко розуміє, що ні імпічмент Президенту, ні народне повстання не організовується по вихідних в обласних центрах. Не варто девальвувати такі фундаментальні поняття. З людьми треба говорити чесно.
Пункт перший: 80% населення проти В.Януковича. Це означає, що Межигірський Карфаген буде зруйновано. (Для нормальної влади це, між іншим, означало б необхідність думати про план відходу від влади з найменшими потрясіннями).
Пункт другий: опозиція зобов’язується до осені 2014 року виставити єдиного кандидата на пост Президента, сформувати спільний Уряд на чолі з узгодженим Прем’єр-міністром і провести відразу після перемоги на президентських виборах дострокові перевибори парламенту за відкритими списками, маючи узгоджену кандидатуру на Голову ВР.
До часу оголошення такого узгодженого персонального пакету опозиційної єдності кожен з лідерів опозиції має брати приклад з римського імператора-стоїка Марка Аврелія, за яким, кажуть, скрізь ходив старий слуга, що в гармидері славослів’я натовпу весь час нашіптував на вухо владики: ти звичайний чоловік, ти просто людина.
Пункт третій: режим Януковича неможливо зняти тільки шляхом переможного для опозиції голосування. До осені 2014 року ми маємо сформувати потужний народний рух мільйонів громадян. Не хочу розкривати можливих форм протесту, але це не буде повторенням 2004 року. Для перемоги у 2015 році масштаб акцій має бути настільки більше Майдану 2004-го року, наскільки влада Януковича є більш учепливою і аморальною за кучмістів. Саме це і є метою вуличної активності опозиції. Вона має вирішити протягом 2013 року два завдання: знайти активістів, що стануть майбутніми польовими командирами по всій Україні, та відновити почуття того, що нас, противників режиму, - більшість. Згадайте, коли помаранчевих стрічок у 2004 році стало багато, це дало опозиції крила. Коли їх одягла абсолютна більшість, це принесло перемогу.
Пункт четвертий: попри обґрунтовану радикалізацію настроїв в нинішній Україні як і в 2004-му році, будь-яка іскра насилля вб’є можливість оновлення країни. Тому кожний, хто бавиться фразами про самосуд, партійні чи етнічні чистки, працює проти перемоги. Прості радикальні рішення – наркотик розуму, вони дають лише тимчасовий драйв. Ненасильницький шлях витискання мафії з влади важчий, але і як у 2004 році – це єдиний переможний шлях.
І, нарешті, пункт п’ятий, найважчий: зведення всього плану опозиції лише до зміни персоналій не відповідає глибині хвороби українського суспільства. Зміна Президента – лише необхідна, але недостатня умова для відродження України. І якщо для персональної зміни Януковича нам потрібно висунути єдиного кандидата і підготувати вуличний рух проти режиму Януковича, то для зміни України на європейську демократичну країну, в якій новообраний Президент не стане ні новим Януковичем, ні Кучмою, нам бракує плану зміни всієї української політико-економічної системи. Опозиція отримає мільйонну підтримку на вулицях, лише маючи такий план позитивних змін для всієї країни і для кожного українця. Я називаю це Планом ІІІ Української Республіки.
Щоб сформулювати його основні напрямки, треба поставити питання: чому так багато українців виїхало, ще більше хоче виїхати зі своєї рідної землі?
Відповідь очевидна – бо нинішня псевдоукраїнська, а насправді мафіозна держава несе явну небезпеку для своїх громадян і викликає зневагу у міжнародній спільноті. Українці стомилися не жити, а виживати у духовно та економічно виснаженій країні без майбутнього.
Що треба зробити, щоб повернути майбутнє Україні та українцям? Ми маємо запропонувати план нової країни, в якій хочеться народжувати дітей, де є можливість гідного людини чесного заробітку, де не страшно померти; країни, якою можна пишатися.
Перший фундаментальний напрямок – це чітка послідовна європейська інтеграція. І історична традиція, і прагматизм зобов’язує нас йти туди, де ширші права людини, вищі соціальні стандарти, сучасніші технології.
Другий базовий напрямок – деолігархізація української економіки та політики. Останні три роки державного нищення середнього і малого підприємництва затвердили небувалу концентрацію ресурсів у руках української олігархії. Це визначає не тільки економічну, а й політичну ситуацію.
Фактично жодна НЕолігархічна політична сила не має шансів на серйозну участь у політичному житті. В результаті парламентські фракції, незалежно від кольору прапорів і офіційних гасел, по суті представляють у ВР інтереси олігархічних спонсорів. Або змушені їх не зачіпати. Така політична монополія забезпечує олігархії незмінність протягнутих ще у 90-х роках можливостей не сплачувати податки і отримувати державні субсидії. Це і є справжньою причиною трагічної нестачі державних коштів для пристойних зарплат, пенсій, охорони здоров’я, доріг, освіти тощо.
Тому деолігархізація – ключ до виводу країни зі штучного жебрацького стану. Для цього треба прийняти соціальну угоду: тема законності первинної приватизації 90-х і "нульових" закривається, але всі податки платяться тут, в Україні.
Паралельно така політика має доповнюватися жорсткою (якщо треба – то й примусовою) антимонопольною політикою. Світовий досвід однозначно свідчить, що корови дають більше молока, ніж динозаври.
Третій базовий напрямок – ліквідація нинішньої репресивної системи і створення системи справедливості. Здається, вже ні в кого не викликає сумніву, що в українських кабаре останніх трьох років суд і правоохоронна система виконали повний стриптиз, позбавившись усіх функцій захисту людини, і залишилися з останнім атрибутом – кийком або кліткою для незгодних із власниками закладу.
Без справедливості неможна збудувати новий безпечний дім для українців у цьому немилосердному світі.
На підставі власного досвіду і аналізу загальної ситуації я переконаний у неможливості забезпечити справедливість у нинішніх закладах СБУ, МВС, судів. Корупція і покірність незаконним вказівкам згори з’їла їх дощенту. Єдиний вихід – напалм і все спочатку. Тобто ліквідація цих структур, прийняття пакету нових законів, за якими набирати новий персонал. Їй-Богу, хай краще в перші часи нові правоохоронці не зловлять, а судді не засудять сотню злочинців, ніж щорічно безвідмовно грабувати, бити і саджати десятки тисяч невинних.
Четвертий базовий напрямок – формування загальноукраїнської національної ідентичності.
"У кожній душі - народу чи окремої людини – живе одне, не знаюче спокою устремління вповні явити, створити свій світ, як повну сукупність свого вираження", - геніально формулював О.Шпенглер. У 18 столітті польський король Понетовський вимушений був погодитися на розділ Польщі Росією, Пруссією і Австрією. Але, думаючи про майбутнє Вітчизни, він пішов на це лише за умови збереження єдиного стандарту викладання в школах політичної історії та мови. І нація вижила. Культура завжди була цивілізаційним осердям для нормального життя нації.
У сьогоднішній Україні дуже важко жити не тільки через злидні, але й через відчуття цивілізаційного бомжівства, яке нав’язує антиукраїнська по суті влада. Те, що вони називають культурою, радше схоже на мумію, яку Мінкульт підтримує як Леніна в Мавзолеї.
Ми мусимо припинити маніхейство (чи вже й мазохізм?) штучного поділу на Східну та Західну Україну та почати формувати модерну, поєднану із сучасним світом, ідентичність української політичної нації. Створення суспільного ТБ, підтримка самоврядних інститутів кіно, книги (особливо перекладацької справи), перехід на західні механізми благодійництва – все це умови комфортного життя українців у своєму домі.
П’ятий базовий напрямок – самоврядування в Україні. Впевнений, що поєднання жорсткої протидії на провокації сепаратизму з перерозподілом функцій та фінансів в обласні ради, зніме усі дурощі протиставлення так званих "москалів" так званим "бандерівцям", яке розігрує безвідповідальна мародерська псевдоеліта.
Я говорю про загальний напрямок Плану ІІІ Республіки не тому, що знаю як будувати нову Україну краще всіх. Зовсім ні. Останнім часом в мережі, в ряді серйозних незалежних ЗМІ з’явилося багато нових яскравих імен. Об’єднання їхніх зусиль, їх молодого ентузіазму, нових ідей, безкорисливої віри могло б стати проривом у боротьбі за вихід країни з мороку безнадії.
Критикувати нинішню владу з інтернет-окопів, відмовлятися йти з нею в ногу – вже недостатньо. Країна потребує позитивного порядку денного, Плану нової України. Дарма чекати цього від політиків у Верховній Раді. Цей план мають скласти інтелектуали і вимагати його впровадження від політиків. Власне, виборча кампанія наступного президента має стати таким собі тендером на кращого виконавця цього Плану.
І не тіште себе думкою, що хтось це зробить без вас, друзі. Дуже точно сказав польський режисер Зануссі: "На страшному суді отримають прощення і злочинці, і грішники, але не ледачі та байдужі". Доречно він нагадує старий, але чудовий анекдот про те, як на тому світі єврей докоряє Господу, що за все своє довге і виключно праведне життя, з дотриманням усіх-усіх релігійних правил та обмежень він так і не отримав Божої ласки задля здійснення одної-єдиної мрії, про яку він весь час молив – виграти в лотерею. Вислухавши плач, Господь відповів: "Ізя, я знаю твою благочестивість і готовий був допомогти тобі не раз. Але ж ти за все життя так і не купив лотерейного квитка!".
Шановні друзі, повірте мені, людині, яка щодня фізично відчуває, як між пальці безповоротно тече відпущений нам – і країні, і людям – пісок часу. Не гайте часу. Можна знайти ще 100 причин для відкладення рішучих дій, але все це – зрада себе.
Якщо ви в щось сильно вірите – мусите діяти, міняти світ довкола себе до кращого щоденно хоч на макове зерно. Починайте діяти. І чим швидше ви почнете процес об’єднання зусиль проукраїнських інтелектуалів, політиків і громадян, тим швидше з сьогоднішніх десятків постануть тисячі і мільйони.
Разом – переможемо! Слава Україні!
© 2000-2013 "Українська правда"
Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на www.pravda.com.ua
Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на www.pravda.com.ua