19.04.2012
Матвєєв досі нам ближчий, ніж Курбас
В’ячеслав Труш
(До спецпроекту «Сандармох. 75 років розстрілу»)
Слово Сандармох, якесь чуже для вуха українця й мало що, або й зовсім нічого, не скаже пересічному харків’янину чи дніпропетровцеві. «Мєдвєж’єґорск» також може асоціюватися із чимось диким і глухим, проте ніби й дещо рідним, «слов’янським». Проте жодне із цих слів не асоціюється із місцями масових вбивств – Освенцимом, Дахау, Хатинню…
Є на світі місця світлі, місця радісні, місця, що їх полюбили Бог та Мати Божа… Такі як Афон, або Зарваниця чи Криворівня в Україні… А є місця інші. Місця, де «Бог помер». Де залишилася лише скверна багна, а образ Божий зник взагалі… Місця, де кров волає до неба про помсту… Чи не тому українці не знають і не хочуть знати своєї історії, що там забагато сторінок, заюшених кров’ю?..
Частково це так, але якби ж то справа була лише у мучеництві. Зрештою і Євангеліє, і «Житія» святих також писані кров’ю, але вони свідчать про перемогу. Ні, є ще в українській історії дивна ірраціональна інфернальність. У нашому минулому диявол зі своїми поплічниками подорожує із міста в місто, із села в село, творячи «дива навпаки» – він перетворює храми на хліви, людей на свиней, кров на воду і то всупереч давній народній мудрості «кров людська – не водиця», ламає хрести, сіючи зерна смерті для старих і молодих… Нечиста сила міняла стрій чекіста на стрій гестапівця чи ката із Берези Картузької, залишаючи все той же кривавий слід… Бабин Яр, Малковичі, Сандармох…
Компроміс із злом неможливий
Витіснення спогадів про зло – закономірне явище. Але чи таким вже закономірним є його неповернення?! Згадаймо, серед тих українців, що загинули у Сандармосі. більшість були тими, хто намагався знайти компроміс із царством Зла, хто на нього працював, ті, хто щиро вірив у новітнього антихриста «в белом венчике из роз», забуваючи, що правдивий Христос завше йде через поле України у терновому вінку, несучи хрест… Сандармох для них був місцем, де полуда спала з очей... З очей, які за мить після осягнення істини закрилися навічно… Кажуть, диявол багато обіцяє, багато дає, але опісля забирає все. Забирає і життя і душу. Чи згадував на далекій Півночі колишній бравий гайдамака Омелян Волох свою зраду УНР та вбивство побратима – славного отамана Юхима Божка? Ще у Шевченковому «Назарі Стодолі» читаємо про давній запорізький звичай – за вбивство побратима ховали живцем, разом із труною з тілом забитого товариша. Козацьке прокляття знайшло козака – Волох також ліг у землю, придавлений тими, кого він убив отрутою своєї зради.
А що творилося у душі галицьких совєтофілів на кшталт Антіна Крушельницького чи колишніх січових стрільців, коли вони стояли біля краю розстрільної ями?! Може згадували своїх побратимів по стрілецтву, що боролися в лавах УВО за Україну? Чи може згадували своє мовчання про вимерлі від голоду українські села, коли людей скидали до однієї ями? Така ж спільна яма чекала й на них. Без домовин. Без рідних. Без хреста. Зрештою усі замріяні у «світле майбутнє» після рожевих мрій і гарних посад отримали крихітний подарунок від князя темряви. Усі однаковий і остаточний – шматок свинцю й могильний холод та пітьму… Багато з них – ветерани кількох воєн, але ніхто не пробував чинити опір, вдарити, вирвати зброю, померти так, як належиться воякові – у сутичці з ворогом… Ніхто… Помирали не лише в’язні, зрештою смерть рано чи пізно прийде за всіма, помирали їхні мрії та ілюзії. Помирали втрачені можливості. Багато з них мали змогу боротися за Царство Світла – за «боголюбиву, Богом бережену Україну», чи то в лавах УВО, чи десь у Холодному Яру, натомість вони обрали мирне життя у Мордорі Совдепії…
Матвєєви всередині нас
Царство Звіра було абсолютним і всеохопним – Сандармох був і в Харкові, і в Києві, а не лише на Соловках та Колимі… Зло ставило свої печатки у серцях і мізках людей. І тоді доносили одне на одного сусіди, відрікалися від батьків діти, і, навіть втративши рідних, люди продовжували жити у полоні комуністичної облуди. Як, приміром, Ярослав Галан, дружина якого загинула від рук чекістів і який продовжував ревно служити злу, поливаючи брудом Християнство й тих, хто боровся за Україну. Чи була це затятість фанатика, чи закорінений страх перед всесильною ЧеКа – хтозна…
Найжахливішим є і те, що вбивця жертв Сандармоху – капітан Матвєєв досі живий. Він живе в назвах вулиць і в масовій літературі, у серіалах про доблесних чекістів, а найжахливіше – в душах людей… У Євангелії немає імені ката, що забивав цвяхи в тіло Христове. Проте ми знаємо – це був капітан Матвєєв. Той, що здатен вбивати Живе Слово. Слово, яке може творити світ. Як творило новий світ слово Курбаса, Зерова, Куліша, Підмогильного…
В одному з містечок Харківщини на центральному майдані мирно співіснують капличка та пам’ятник першому чекістові Дзержинському. Чи може бути щось більш антагоністичне? Виявляється, може. Чекіст прийшов до церкви, чекіст править Службу Божу, чекіст заходить у Ваші душі з «храму ніби Божого». Сучасний капітан Матвєєв одяг рясу і живіший за усіх живих…
Парадокси людської свідомості. В людській пам’яті досі живуть примари жахливих маніяків на кшталт Чикатила чи Онопрієнка. Проте у цьому царстві мертвих ми не знайдемо капітана Матвєєва. Він – на телеекранах, у зітханнях, прокльонах та серці «советских» людей. Він – бравий чекіст, сталініст, виконавець волі партії та народу. Скільки таких Матвєєвих пішли на пенсію, розповідаючи онукам про свої «героїчні» пригоди. Як розстрілювали людей у таборах, як давили танками жінок у Кенґірі, як вбивали студентів в Угорщині в 1956 році… Нині онуки виросли, і вони теж Матвєєви із залізним аргументом проти своїх опонентів – «мой дед воевал». Так, для багатьох наших співвітчизників «советский офіцер» Матвєєв «свій», він неспівмірно ближчий аніж Курбас чи колишні січові стрільці.
У разі нового Сандармоху вистроїться черга на вакансії катів
Мати необмежену владу над людьми, набагато кращими за тебе. Відпочивати на курортах. Отримувати за вбивства гроші й нагороди. Це те, що пропонував лукавий Христу у пустелі. Хліб та земні блага. Диво оволодіння смертю… І влада… Скільки тих, хто зможе відмовитися від цих спокус? У разі нового Сандармоху вистроїться черга на вакансії катів…
А ще які ж ми, українці, невдячні. У могилах Сандармоху лежить наш цвіт. Нехай задурманений голосами комуністичних сирен, але наш відбірний цвіт. Лесь Курбас, Микола Зеров, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Григорій Епік. А більшості – байдуже. «Хто-хто? Курбас? Не знаю. Зеров – ніколи не чув», – це буде найпоширеніша відповідь. Може варто зайнятися компаративістикою? Уявімо, що в Сандармосі загинули… ну скажімо, Вільям Фолкнер, Ернест Гемінґвей, Едгар По та Джером Девід Селінджер… Певно ж, що місце їхньої загибелі стало б широко відомим у країні – писалися б книжки, знімалися блокбастери, захищалися дисертації.
Наші ж По й Гемінґвеї лягли до холодної карельської землі і мільйони українців навіть не знають про це. Не відчувають цього. Як і світова громадськість. Котра свого часу спокійно споживала український хліб, відібраний у голодних селян. Платила за нього гроші, що йшли на мілітаризацію СССР. Громадськість, котра плаче над «Гернікою» Пікассо й «Щоденником» Анни Франк, але ніяковіє перед Сандармохом, Биківнею і Соловками. Тому капітан Матвєєв почувається добре, він ж бо, боровся із «націоналістами» з УВО та ОУН, «фашистськими наймитами», «западнікамі-бендерамі». Його названий брат, колишній начальник харківської поліції Посєвін був знайдений років через сорок по війні і розстріляний. Інший його родич – Андрій Чикатило також отримав законні дев’ять грамів. Проте більшість Матвєєвих померла по виході на пенсію, перед тим справно дефілюючи на парадах та імпрезах, хвалячись нагородами за масові вбивства.
І ніхто за ними не влаштовував полювань, вони не змінили роль ката на роль жертви, як сумнозвісний Ейхман, «кат Ліону» Барб’є чи лікар-бузувір Менгеле.
Диво, що на меморіальному кладовищі «Сандармох» стоїть пам’ятник із написом «Люди, не убивайте друг друга!», неначе тут відбулося не похмуре жертвопринесення Молоху, а бій між рівними суперниками. Видається, що напис має бути іншим: «Богові – молитва, катам – суд, жертвам пам'ять».
В’ячеслав Труш – історик Східноукраїнського дослідницького центру «Спадщина»
http://www.radiosvoboda.org/content/article/24553536.html
(До спецпроекту «Сандармох. 75 років розстрілу»)
Слово Сандармох, якесь чуже для вуха українця й мало що, або й зовсім нічого, не скаже пересічному харків’янину чи дніпропетровцеві. «Мєдвєж’єґорск» також може асоціюватися із чимось диким і глухим, проте ніби й дещо рідним, «слов’янським». Проте жодне із цих слів не асоціюється із місцями масових вбивств – Освенцимом, Дахау, Хатинню…
Є на світі місця світлі, місця радісні, місця, що їх полюбили Бог та Мати Божа… Такі як Афон, або Зарваниця чи Криворівня в Україні… А є місця інші. Місця, де «Бог помер». Де залишилася лише скверна багна, а образ Божий зник взагалі… Місця, де кров волає до неба про помсту… Чи не тому українці не знають і не хочуть знати своєї історії, що там забагато сторінок, заюшених кров’ю?..
Частково це так, але якби ж то справа була лише у мучеництві. Зрештою і Євангеліє, і «Житія» святих також писані кров’ю, але вони свідчать про перемогу. Ні, є ще в українській історії дивна ірраціональна інфернальність. У нашому минулому диявол зі своїми поплічниками подорожує із міста в місто, із села в село, творячи «дива навпаки» – він перетворює храми на хліви, людей на свиней, кров на воду і то всупереч давній народній мудрості «кров людська – не водиця», ламає хрести, сіючи зерна смерті для старих і молодих… Нечиста сила міняла стрій чекіста на стрій гестапівця чи ката із Берези Картузької, залишаючи все той же кривавий слід… Бабин Яр, Малковичі, Сандармох…
Компроміс із злом неможливий
Витіснення спогадів про зло – закономірне явище. Але чи таким вже закономірним є його неповернення?! Згадаймо, серед тих українців, що загинули у Сандармосі. більшість були тими, хто намагався знайти компроміс із царством Зла, хто на нього працював, ті, хто щиро вірив у новітнього антихриста «в белом венчике из роз», забуваючи, що правдивий Христос завше йде через поле України у терновому вінку, несучи хрест… Сандармох для них був місцем, де полуда спала з очей... З очей, які за мить після осягнення істини закрилися навічно… Кажуть, диявол багато обіцяє, багато дає, але опісля забирає все. Забирає і життя і душу. Чи згадував на далекій Півночі колишній бравий гайдамака Омелян Волох свою зраду УНР та вбивство побратима – славного отамана Юхима Божка? Ще у Шевченковому «Назарі Стодолі» читаємо про давній запорізький звичай – за вбивство побратима ховали живцем, разом із труною з тілом забитого товариша. Козацьке прокляття знайшло козака – Волох також ліг у землю, придавлений тими, кого він убив отрутою своєї зради.
А що творилося у душі галицьких совєтофілів на кшталт Антіна Крушельницького чи колишніх січових стрільців, коли вони стояли біля краю розстрільної ями?! Може згадували своїх побратимів по стрілецтву, що боролися в лавах УВО за Україну? Чи може згадували своє мовчання про вимерлі від голоду українські села, коли людей скидали до однієї ями? Така ж спільна яма чекала й на них. Без домовин. Без рідних. Без хреста. Зрештою усі замріяні у «світле майбутнє» після рожевих мрій і гарних посад отримали крихітний подарунок від князя темряви. Усі однаковий і остаточний – шматок свинцю й могильний холод та пітьму… Багато з них – ветерани кількох воєн, але ніхто не пробував чинити опір, вдарити, вирвати зброю, померти так, як належиться воякові – у сутичці з ворогом… Ніхто… Помирали не лише в’язні, зрештою смерть рано чи пізно прийде за всіма, помирали їхні мрії та ілюзії. Помирали втрачені можливості. Багато з них мали змогу боротися за Царство Світла – за «боголюбиву, Богом бережену Україну», чи то в лавах УВО, чи десь у Холодному Яру, натомість вони обрали мирне життя у Мордорі Совдепії…
Матвєєви всередині нас
Царство Звіра було абсолютним і всеохопним – Сандармох був і в Харкові, і в Києві, а не лише на Соловках та Колимі… Зло ставило свої печатки у серцях і мізках людей. І тоді доносили одне на одного сусіди, відрікалися від батьків діти, і, навіть втративши рідних, люди продовжували жити у полоні комуністичної облуди. Як, приміром, Ярослав Галан, дружина якого загинула від рук чекістів і який продовжував ревно служити злу, поливаючи брудом Християнство й тих, хто боровся за Україну. Чи була це затятість фанатика, чи закорінений страх перед всесильною ЧеКа – хтозна…
Найжахливішим є і те, що вбивця жертв Сандармоху – капітан Матвєєв досі живий. Він живе в назвах вулиць і в масовій літературі, у серіалах про доблесних чекістів, а найжахливіше – в душах людей… У Євангелії немає імені ката, що забивав цвяхи в тіло Христове. Проте ми знаємо – це був капітан Матвєєв. Той, що здатен вбивати Живе Слово. Слово, яке може творити світ. Як творило новий світ слово Курбаса, Зерова, Куліша, Підмогильного…
В одному з містечок Харківщини на центральному майдані мирно співіснують капличка та пам’ятник першому чекістові Дзержинському. Чи може бути щось більш антагоністичне? Виявляється, може. Чекіст прийшов до церкви, чекіст править Службу Божу, чекіст заходить у Ваші душі з «храму ніби Божого». Сучасний капітан Матвєєв одяг рясу і живіший за усіх живих…
Парадокси людської свідомості. В людській пам’яті досі живуть примари жахливих маніяків на кшталт Чикатила чи Онопрієнка. Проте у цьому царстві мертвих ми не знайдемо капітана Матвєєва. Він – на телеекранах, у зітханнях, прокльонах та серці «советских» людей. Він – бравий чекіст, сталініст, виконавець волі партії та народу. Скільки таких Матвєєвих пішли на пенсію, розповідаючи онукам про свої «героїчні» пригоди. Як розстрілювали людей у таборах, як давили танками жінок у Кенґірі, як вбивали студентів в Угорщині в 1956 році… Нині онуки виросли, і вони теж Матвєєви із залізним аргументом проти своїх опонентів – «мой дед воевал». Так, для багатьох наших співвітчизників «советский офіцер» Матвєєв «свій», він неспівмірно ближчий аніж Курбас чи колишні січові стрільці.
У разі нового Сандармоху вистроїться черга на вакансії катів
Мати необмежену владу над людьми, набагато кращими за тебе. Відпочивати на курортах. Отримувати за вбивства гроші й нагороди. Це те, що пропонував лукавий Христу у пустелі. Хліб та земні блага. Диво оволодіння смертю… І влада… Скільки тих, хто зможе відмовитися від цих спокус? У разі нового Сандармоху вистроїться черга на вакансії катів…
А ще які ж ми, українці, невдячні. У могилах Сандармоху лежить наш цвіт. Нехай задурманений голосами комуністичних сирен, але наш відбірний цвіт. Лесь Курбас, Микола Зеров, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Григорій Епік. А більшості – байдуже. «Хто-хто? Курбас? Не знаю. Зеров – ніколи не чув», – це буде найпоширеніша відповідь. Може варто зайнятися компаративістикою? Уявімо, що в Сандармосі загинули… ну скажімо, Вільям Фолкнер, Ернест Гемінґвей, Едгар По та Джером Девід Селінджер… Певно ж, що місце їхньої загибелі стало б широко відомим у країні – писалися б книжки, знімалися блокбастери, захищалися дисертації.
Наші ж По й Гемінґвеї лягли до холодної карельської землі і мільйони українців навіть не знають про це. Не відчувають цього. Як і світова громадськість. Котра свого часу спокійно споживала український хліб, відібраний у голодних селян. Платила за нього гроші, що йшли на мілітаризацію СССР. Громадськість, котра плаче над «Гернікою» Пікассо й «Щоденником» Анни Франк, але ніяковіє перед Сандармохом, Биківнею і Соловками. Тому капітан Матвєєв почувається добре, він ж бо, боровся із «націоналістами» з УВО та ОУН, «фашистськими наймитами», «западнікамі-бендерамі». Його названий брат, колишній начальник харківської поліції Посєвін був знайдений років через сорок по війні і розстріляний. Інший його родич – Андрій Чикатило також отримав законні дев’ять грамів. Проте більшість Матвєєвих померла по виході на пенсію, перед тим справно дефілюючи на парадах та імпрезах, хвалячись нагородами за масові вбивства.
І ніхто за ними не влаштовував полювань, вони не змінили роль ката на роль жертви, як сумнозвісний Ейхман, «кат Ліону» Барб’є чи лікар-бузувір Менгеле.
Диво, що на меморіальному кладовищі «Сандармох» стоїть пам’ятник із написом «Люди, не убивайте друг друга!», неначе тут відбулося не похмуре жертвопринесення Молоху, а бій між рівними суперниками. Видається, що напис має бути іншим: «Богові – молитва, катам – суд, жертвам пам'ять».
В’ячеслав Труш – історик Східноукраїнського дослідницького центру «Спадщина»
http://www.radiosvoboda.org/content/article/24553536.html
Комментариев нет:
Отправить комментарий