ЮРІЙ ЛУЦЕНКО: Я називаю це Планом ІІІ Української Республіки.

Постійне посилання: http://www.pravda.com.ua/columns/2013/04/3/6987192/

Ключове питання кожного політичного ув’язненого – не за що, а для чого я сиджу в тюрмі?

Середа, 03 квітня 2013, 15:32

Виступ Юрія Луценка у Вищому спеціалізованому суді 03 квітня 2013 року, який йому не дали виголосити.

Дорогі друзі, шановні вороги!

Легенда розповідає, що батько іонійської натурфілософії Фалес якось увечері вийшов зі свого дому, щоби досліджувати зорі. Та раптом він перечепився та впав у канаву, з якої й почав гукати про допомогу. Навколишня ж чернь сміялася: Фалесе, ти не можеш бачити, що в тебе під ногами, а сподіваєшся пізнати те, що на небі!

Попри глузування темної юрби Фалес Мілетський за своє життя відкинув східний містицизм і сформулював базову думку західної цивілізації про космос як протилежність хаосу, в якому нерозривно поєдналися природа речей та людей. "Пізнай себе і пізнаєш Всесвіт богів", - вчили древні греки. З цього джерела 2,5 тисячі років живиться впевненість європейської цивілізації, що думаюча людина здатна зрозуміти своє місце навіть у суспільстві, суспільні стосунки в якому суперечать будь-якій думці про розумний устрій.

Іншими словами, ми віримо, що розумна особистість може і навіть мусить знайти взаємозв’язок між своєю долею і долею своєї країни. "Самотність є людина в квадраті", - писав Йосип Бродський у своїх спогадах про тюрму. І це правда. За 829 днів неволі я мав час, щоб відповісти на ключове питання кожного політичного ув’язненого – не за що, а для чого я сиджу в тюрмі?

Спершу здавалося, що відповідь на питання - на поверхні. Команда Януковича посадила мене, як пізніше і Тимошенко, щоб:

а) зламати демократичну опозицію;

б) помститися Помаранчевому Майдану;

в) залякати суспільство.

А раз так, то я сиджу для того, щоб довести, що в Україні не все продається і не всі бояться. Ця відповідь дала мені сил на щоденний спротив режиму. Але з часом я зрозумів, що це – лише частина відповіді. Я став думати над тим, для чого я сиджу не з точки зору інтересу Януковича і Ко, а для чого мені дано цей час з точки зору моєї особистості і країни, якій я служу. "Пізнай самого себе і ти пізнаєш навколишній світ", - згадав я.

Відтак я став розуміти, що маю нагоду прочистити свою замулену криницю, досягнути тільки в тюрмі можливу свободу думки, свободу слова і свободу планів. Не я був першим на цій дорозі. Батько майбутнього китайського царя У в тюрмі написав "Книгу перемін", Марко Поло надиктував свої спогади, що стали натхненням для Великих географічних відкриттів, а Сервантес написав свого безсмертного "Дон Кіхота".

Моїх талантів не вистачило на такий талант літературної творчості. Все ж я думав і писав, старався брати приклад з Мартіна Лютера Кінга, який в Бермінгемській тюрмі сформулював знамените правило: "Несправедливість де-небудь є загрозою справедливості повсюди".

Постійний внутрішній діалог і 300 прочитаних книжок допомогли мені сформулювати три засадничі принципи поведінки в неволі:

- тримати планку цінностей і оптимізму без скидки на обставини;

- читати, думати, розвиватися, щоденно перти вгору сизифів камінь внутрішньої роботи розуму;

- не замикатися, ділитися висновками і планами з однодумцями.

Власне зараз, у своєму черговому "останньому слові" я і намагаюся це зробити. Я буду говорити про майбутнє України, бо для мене очевидно, що моя доля злита з долею моєї країни. Ясно, що знайдуться охочі посміятися: мовляв, де тобі братися за плани змін в Україні, якщо ти не здатен вибратися із тюремної камери!

Такі закайданені власним песимізмом люди були, є і, мабуть, будуть. Але на кожен інь є свій янь. Із сотень листів я знаю, що є й інші люди, які чекають оптимістичного бачення перспектив країни. Для цього, як каже Оксана Забужко, "численного гурту не до решти зцапілих" я й звертаюся.

Днями, до речі, я отримав від незнайомого мені жителя с. Тихий Став книжку "Монте Крісто" з надписом англійською, французькою, німецькою та іншими мовами "Повертайся, ми тебе чекаємо". Хід думок, звичайно, цікавий. Але моя ситуація дещо складніша, ніж у Едмона Дантеса. Хоча би тому, що тепер трупам роблять розтини перед тим, як кинути в море :). Але сьогоднішня можливість публічного виступу – непогана нагода виходу з-за ґрат принаймні моєї думки.

І перше, що я маю сказати, друзі, це той прикрий факт, що різниця нинішньої української дійсності по цей і по той бік ґрат – не така вже й велика. Власне, це різниця між малою і великою тюрмою. Бо Україна, яку будує Партія регіонів – це насмішка, ні – зла пародія на омріяну поколіннями українців державу. Але гусне кров від разючого контрасту владної сваволі, їхніх набряклих ненавистю до всього українського очей і фальшем їхнього мимрення про розбудову держави. Правий був Альбер Камю, коли писав "Найпекельніше страждання – бачити те, що любиш, в блазенському ковпаку".

Найстрашніша крадіжка за останні три роки влади Януковича – це викрадення у кожного з нас часу для модернізації країни. Світ живе новими технологіями, новими викликами, новими перспективами. Ми ж уже третій рік хто в малій, хто у великій камері спокутуємо свою вину за демократичний розбрат, за неготовність до послідовної державної політики, наслідком чого став зиґзаґ в минуле, в страшний і смішний сплав криміналу, хуторянства, авторитаризму і тупості.

Очевидна перевага хапальних рефлексів над процесами головного мозку ретрансльована в дикий капіталізм за суттю і простодушний феодалізм за формою державного управління в Україні. У 936 році король східних франків Оттон проголосив себе імператором. Його "уряд" був сформований з герцога баварського – головного конюха, герцога швабського – головного виночерпія, герцога франкського – головного кухаря і управителя маєтку, а також герцога лотаринзького – головного скарбника.

Задача тієї "команди реформаторів" була цілком знайомою: централізувати фінансові потоки і налагодити передачу посад старшим синам. Ви помічаєте якусь суттєву різницю із сучасною українською владою? Я – лише в тому, що середньовічні герцоги представляли різні племена Священної Римської імперії, а наша влада формує герцогів з одного.

Помиляються ті, хто тішить себе тим, що в Росії та Білорусі політична ситуація гірша, ніж у нас. Досить вдивитися в механізми режимів, щоб зрозуміти, що в Білорусі насправді є проблема одного несповна розуму екзотичного диктатора і заляканого, в основному покірного населення. Але ситуація там легко виправляється. В гіршому разі – через похорон державного значення, як у Радянському Союзі, де двигуном історії, як відомо, був катафалк.

У Росії все складніше, бо там править могутній союз силовиків і бюрократії, що використовує зверхприбутки від продажу газу-нафти і клерикально-ксенофобську ідеологію для підкупу загальної маси маргиналізованого населення. І поки є ресурс на експорт, доти вистачатиме покори. Фактично – це нова ґенеза Радянського Союзу, все того ж оточеного ворогами острова з незмінним вождем, лише на капіталістичній основі.

У нас, в Україні, ситуація найскладніша, бо владу захопив організований клан, що підпорядкував своїм інтересам і силовиків, і олігархів, і кримінал, і бюрократію. По суті, це – мафія. Я знаю, є люди, які попри весь розгул державного рекету щодо загнаного у безправ’я бізнесу, попри бандитський перерозподіл власності і безсоромне повсякчасне пограбування держбюджету, все ж вважають, що назва "мафія" - це занадто. Панове, мудрий Шопенгауер у таких випадках казав: "Хто очікує, що чорти по світу гуляють з рогами, а дурні з калаталами, той завжди буде їх здобиччю чи іграшкою".

Наша влада – це чиновницько-бандитсько-силовий холдинг, який і перерозподіляє власність, вбиває "гангстерську ренту" і усуває незгодних.

У нас, на відміну від Сицилії чи Чикаго, йдеться не про доступ до державних коштів – наш правлячий клан повністю формує бюджет під свої потреби. Можна згадати хоча б двократне збільшення видатків ДУС до 1,3 млрд. на 2013 рік, де, зокрема, передбачено 371 млн. на медичні послуги владі. Це навіть на 50 млн. більше, ніж на всі установи швидкої допомоги 46 мільйонам українців!

Розкрадання державних коштів у небачених розмірах – питома ознака сучасної України. У версії Партії регіонів можна безкінечно говорити про "вишки Бойка", одноразові дороги і "хюндаї Колесникова", "LNG-термінал із лижним інструктором Каськіва".

У газеті Kyiv Post розміщено узагальнений результат досягнень в сфері держзакупівель за 2012 рік:

1 місце – О.Янукович – 1,235 млрд. доларів;

2 місце – Р.Ахметов – 880 млн. доларів;

3 місце – О.Тисленко – 367 млн. доларів;

4 місце – Д.Фірташ – 316 млн. доларів;

5 місце – Ю.Іванющенко – 286 млн. доларів;

6 місце – О.Єфремов – 250 млн. доларів;

7 місце – Ю.Бойко – 221 млн. доларів.

Як кажуть, картина – маслом!

А якщо згадати крім держзакупівель ще й 100% контроль нашої мафії над конвертаційними центрами, контрабандними потоками, гральним бізнесом, нелегальним виробництвом горілки і т.д. і т.п., то виявиться, що хвалена закордонна мафія проти Партії регіонів – це як апетит жалюгідного хом’ячка проти апетиту Арбузова.

Красномовний підсумок цієї вакханалії – рік колонії Володимиру Никоненку, який в Сумах зробив графіті зображення, схожого на Януковича, з червоною цяткою на лобі!

І головна трагедія навіть не в клептоманії на верхах. Така політика – хрест на економічній конкуренції в Україні. Наслідком цього стає остаточне знищення ледь сформованого середнього класу (точніше кажучи – тих, хто розраховував ним стати). Це, в свою чергу, веде до знищення конкуренції політичної.

Я не погоджуюсь із тими, хто в зв’язку із цим говорить про загрозу реставрації СРСР в Україні. Наша влада не планує ні носити "брєвно" на суботниках, ні ховатися в спецдачах на нічних банкетах господарів загнаної за колючий дріт країни. Наша псевдоеліта онтологічно інша, вона глибоко ненавидить всі ці комуністичні ігри в братство і рівність. Їм хочеться Бріоні замість френча, страусиних пантофель замість чобіт. Їх в першу чергу цікавить демонстрація всемогутності, розкоші і - головне – чіткі капіталістичні механізми наповнення сімейних сейфів. Їх шлях – це шлях Трухильо, Дювал’є, Сомоси, що на очах перетворює Україну в екзотичний заповідник латиноамериканської системи управління. Нагадаю, що система ця дуже проста:

а) правлячий клан є власником або співвласником усіх фінансово значимих підприємств та ЗМІ;

б) будь-яка критика клану веде до втрати роботи;

в) саботаж або опір клану карається тюрмою або кулею найманця.

Мені скажуть, що це неможливо у ХХІ столітті, в центрі Європи. Але озирніться, відкрийте очі, підніміть масштаб аналізу і ви побачите усі питомі ознаки саме цієї системи. У найбільш постраждалому від рідної мафії Донбасі цих ознак більше, на Галичині – менше, але процес явно йде саме в цьому напрямку.

В Україні сформовано правлячий клан, в якого немає нічого зайвого – ні моралі, ні совісті, ні закону. Є лише єдина ненаситна мета наживи. У них немає ні переконань, ні плану розвитку країни. Влада взагалі і кожна посада окремо розглядається як зверхприбутковий фінансовий інструмент збагачення "своїх". Жодних систем стримування, жодних обмежень законом – не існує. Тому логічним є перебіг хвороби, який ми останнім часом спостерігаємо, - неухильне поглинання окремих олігархічних кланів в ім’я єдиної правлячої "Межигірської Сім’ї".

Все це дає можливість сформулювати діагноз нинішньої України: повномасштабний клептократичний авторитаризм. Знаю, що й цей термін полюбляють спростувати трубадури і скоморохи ПР. Головні їх аргументи – у нас опозиція може ще виступати в прямому ефірі, а люди мають право голосувати. Звичайно, Богу дякувати, країну ще не повернули в ГУЛАГ, але від демократії в Україні лишилася сама шкірка, що прикриває внутрішню порожнечу без церемонії випотрошеного опудала.

Фактом є те, що під керівництвом Януковича і, власне, під інтереси Януковича в Україні:

а) відбувся конституційний переворот, який призвів до тотальної концентрації виконавчої влади в руках президента;

б) ГПУ, МВС і СБУ перетворено в партійний караючий меч владної верхівки; незгодні з цією конвертацією погонів і грошей – остаточно вичищені;

в) остаточно знищена незалежність судової гілки влади, яка стала безвідмовною репресивною частиною виконавчої влади. Єдине, що все ще нагадує про окремішність судових установ – це декоративні мантії суддів і пам’ятники передчасно спочилій Феміді при входах в будинки фарсу;

г) відверто фальсифікуються результати виборів, а опозиційних депутатів позбавляють мандату. Останній хіт адміністрації президента – відмова проводити вибори в Києві, що є не тільки нехтуванням правами 3-х мільйонів киян, але і пробною кулею на готовність суспільства до скасування прямих виборів взагалі;

д) до мінімуму обмежені базові права на мирні зібрання і свободу слова. Повномасштабна зачистка національного ефіру від опозиційного каналу ТВі, відновлення контролю АП на "Інтері" - очевидні факти повернення цензури. Цензура завжди слугує індикатором диктатури. Польський філософ Колаковський писав: "Вони [влада] не здатні обдурити навіть самих себе в тому, що вони щось реформують. Весь сенс їх діяльності – нажива і помста. Вони вже не примушують захоплюватися чи аплодувати їхній брехні. Аби мовчали. І погоджувалися стояти на колінах".

Це писалося про Польщу періоду військового стану 80-их. Але цілком відповідає українській дійсності. Влада прагне контролювати ЗМІ, щоб вбивати в голови людей "совєцьку" матрицю відмови брати на себе громадянську відповідальність за стан справ у країні, отупляє їх телевізійним пропаганд-ерзацем і жуйкою страху-сексу-епатажу. Вона штовхає людей до апатії, що акумулюється виключно у кухонно-інтернетних матюках на адресу всіх політиків разом.

Все це – ніщо інше, як підготовка до наступного кроку правлячої камарильї, який має ліквідувати останні острівці інакодумства в країні. Маю на увазі очевидну підготовку до використання брутально антиконституційного закону про референдум з метою демонтажу рештків незалежності законодавчої гілки влади. Який би документ від імені Конституційної Асамблеї не винесли на цей пробний референдум, це – підготовка путчу. Без представництва опозиції в лічильних комісіях, без спостерігачів, без нижньої планки явки громадян і - головно – без подальшої потреби затвердження результатів Верховною Радою такий псевдореферендум стане сокирою багаторазового використання, підвішеною над рештками демократії і суверенітетом України.

У зв’язку із цим я хочу звернутися до керівника Конституційної Асамблеї Леоніда Кравчука: "Леоніде Макаровичу, Ви – перший Президент незалежної демократичної України. Це велике і почесне звання, з яким Ви маєте увійти в історію. Прошу Вас, не дайте неосталіністам вляпати себе в історію. Нехай сумний приклад О.Мороза, який своєю зрадою виборцям сам знищив своє ім’я, буде у Вас перед очима тоді, коли Ви підписуватимете проект конституційних змін".

Очевидно, що в світлі цих планів АП опозиція має негайно виробити свій план протидії запланованому безумству. Маю на увазі і правові дії через оскарження закону про референдум у Європейському суді з прав людини, і підготовку акцій громадського опор путчистам.

У цьому контексті я підтримую відновлення вуличної активності опозиції, адже останні вибори переконливо довели: без вуличної масової підтримки рішуче налаштованих людей навіть формальна перемога при голосуванні - для цієї влади ніщо. Тому похід лідерів парламентської опозиції в народну гущу – правильний і давно назрілий.

Часто доводиться чути, що ці акції – не настільки багатолюдні, як очікувалося. Думаю, що на це є ряд причин, але передовсім – це наслідок завищених, явно нереальних цілей, що були на старті заявлені організаторами. Наш народ розумний, він чітко розуміє, що ні імпічмент Президенту, ні народне повстання не організовується по вихідних в обласних центрах. Не варто девальвувати такі фундаментальні поняття. З людьми треба говорити чесно.

Пункт перший: 80% населення проти В.Януковича. Це означає, що Межигірський Карфаген буде зруйновано. (Для нормальної влади це, між іншим, означало б необхідність думати про план відходу від влади з найменшими потрясіннями).

Пункт другий: опозиція зобов’язується до осені 2014 року виставити єдиного кандидата на пост Президента, сформувати спільний Уряд на чолі з узгодженим Прем’єр-міністром і провести відразу після перемоги на президентських виборах дострокові перевибори парламенту за відкритими списками, маючи узгоджену кандидатуру на Голову ВР.

До часу оголошення такого узгодженого персонального пакету опозиційної єдності кожен з лідерів опозиції має брати приклад з римського імператора-стоїка Марка Аврелія, за яким, кажуть, скрізь ходив старий слуга, що в гармидері славослів’я натовпу весь час нашіптував на вухо владики: ти звичайний чоловік, ти просто людина.

Пункт третій: режим Януковича неможливо зняти тільки шляхом переможного для опозиції голосування. До осені 2014 року ми маємо сформувати потужний народний рух мільйонів громадян. Не хочу розкривати можливих форм протесту, але це не буде повторенням 2004 року. Для перемоги у 2015 році масштаб акцій має бути настільки більше Майдану 2004-го року, наскільки влада Януковича є більш учепливою і аморальною за кучмістів. Саме це і є метою вуличної активності опозиції. Вона має вирішити протягом 2013 року два завдання: знайти активістів, що стануть майбутніми польовими командирами по всій Україні, та відновити почуття того, що нас, противників режиму, - більшість. Згадайте, коли помаранчевих стрічок у 2004 році стало багато, це дало опозиції крила. Коли їх одягла абсолютна більшість, це принесло перемогу.

Пункт четвертий: попри обґрунтовану радикалізацію настроїв в нинішній Україні як і в 2004-му році, будь-яка іскра насилля вб’є можливість оновлення країни. Тому кожний, хто бавиться фразами про самосуд, партійні чи етнічні чистки, працює проти перемоги. Прості радикальні рішення – наркотик розуму, вони дають лише тимчасовий драйв. Ненасильницький шлях витискання мафії з влади важчий, але і як у 2004 році – це єдиний переможний шлях.

І, нарешті, пункт п’ятий, найважчий: зведення всього плану опозиції лише до зміни персоналій не відповідає глибині хвороби українського суспільства. Зміна Президента – лише необхідна, але недостатня умова для відродження України. І якщо для персональної зміни Януковича нам потрібно висунути єдиного кандидата і підготувати вуличний рух проти режиму Януковича, то для зміни України на європейську демократичну країну, в якій новообраний Президент не стане ні новим Януковичем, ні Кучмою, нам бракує плану зміни всієї української політико-економічної системи. Опозиція отримає мільйонну підтримку на вулицях, лише маючи такий план позитивних змін для всієї країни і для кожного українця. Я називаю це Планом ІІІ Української Республіки.

Щоб сформулювати його основні напрямки, треба поставити питання: чому так багато українців виїхало, ще більше хоче виїхати зі своєї рідної землі?

Відповідь очевидна – бо нинішня псевдоукраїнська, а насправді мафіозна держава несе явну небезпеку для своїх громадян і викликає зневагу у міжнародній спільноті. Українці стомилися не жити, а виживати у духовно та економічно виснаженій країні без майбутнього.

Що треба зробити, щоб повернути майбутнє Україні та українцям? Ми маємо запропонувати план нової країни, в якій хочеться народжувати дітей, де є можливість гідного людини чесного заробітку, де не страшно померти; країни, якою можна пишатися.

Перший фундаментальний напрямок – це чітка послідовна європейська інтеграція. І історична традиція, і прагматизм зобов’язує нас йти туди, де ширші права людини, вищі соціальні стандарти, сучасніші технології.

Другий базовий напрямок – деолігархізація української економіки та політики. Останні три роки державного нищення середнього і малого підприємництва затвердили небувалу концентрацію ресурсів у руках української олігархії. Це визначає не тільки економічну, а й політичну ситуацію.

Фактично жодна НЕолігархічна політична сила не має шансів на серйозну участь у політичному житті. В результаті парламентські фракції, незалежно від кольору прапорів і офіційних гасел, по суті представляють у ВР інтереси олігархічних спонсорів. Або змушені їх не зачіпати. Така політична монополія забезпечує олігархії незмінність протягнутих ще у 90-х роках можливостей не сплачувати податки і отримувати державні субсидії. Це і є справжньою причиною трагічної нестачі державних коштів для пристойних зарплат, пенсій, охорони здоров’я, доріг, освіти тощо.

Тому деолігархізація – ключ до виводу країни зі штучного жебрацького стану. Для цього треба прийняти соціальну угоду: тема законності первинної приватизації 90-х і "нульових" закривається, але всі податки платяться тут, в Україні.

Паралельно така політика має доповнюватися жорсткою (якщо треба – то й примусовою) антимонопольною політикою. Світовий досвід однозначно свідчить, що корови дають більше молока, ніж динозаври.

Третій базовий напрямок – ліквідація нинішньої репресивної системи і створення системи справедливості. Здається, вже ні в кого не викликає сумніву, що в українських кабаре останніх трьох років суд і правоохоронна система виконали повний стриптиз, позбавившись усіх функцій захисту людини, і залишилися з останнім атрибутом – кийком або кліткою для незгодних із власниками закладу.

Без справедливості неможна збудувати новий безпечний дім для українців у цьому немилосердному світі.

На підставі власного досвіду і аналізу загальної ситуації я переконаний у неможливості забезпечити справедливість у нинішніх закладах СБУ, МВС, судів. Корупція і покірність незаконним вказівкам згори з’їла їх дощенту. Єдиний вихід – напалм і все спочатку. Тобто ліквідація цих структур, прийняття пакету нових законів, за якими набирати новий персонал. Їй-Богу, хай краще в перші часи нові правоохоронці не зловлять, а судді не засудять сотню злочинців, ніж щорічно безвідмовно грабувати, бити і саджати десятки тисяч невинних.

Четвертий базовий напрямок – формування загальноукраїнської національної ідентичності.

"У кожній душі - народу чи окремої людини – живе одне, не знаюче спокою устремління вповні явити, створити свій світ, як повну сукупність свого вираження", - геніально формулював О.Шпенглер. У 18 столітті польський король Понетовський вимушений був погодитися на розділ Польщі Росією, Пруссією і Австрією. Але, думаючи про майбутнє Вітчизни, він пішов на це лише за умови збереження єдиного стандарту викладання в школах політичної історії та мови. І нація вижила. Культура завжди була цивілізаційним осердям для нормального життя нації.

У сьогоднішній Україні дуже важко жити не тільки через злидні, але й через відчуття цивілізаційного бомжівства, яке нав’язує антиукраїнська по суті влада. Те, що вони називають культурою, радше схоже на мумію, яку Мінкульт підтримує як Леніна в Мавзолеї.

Ми мусимо припинити маніхейство (чи вже й мазохізм?) штучного поділу на Східну та Західну Україну та почати формувати модерну, поєднану із сучасним світом, ідентичність української політичної нації. Створення суспільного ТБ, підтримка самоврядних інститутів кіно, книги (особливо перекладацької справи), перехід на західні механізми благодійництва – все це умови комфортного життя українців у своєму домі.

П’ятий базовий напрямок – самоврядування в Україні. Впевнений, що поєднання жорсткої протидії на провокації сепаратизму з перерозподілом функцій та фінансів в обласні ради, зніме усі дурощі протиставлення так званих "москалів" так званим "бандерівцям", яке розігрує безвідповідальна мародерська псевдоеліта.

Я говорю про загальний напрямок Плану ІІІ Республіки не тому, що знаю як будувати нову Україну краще всіх. Зовсім ні. Останнім часом в мережі, в ряді серйозних незалежних ЗМІ з’явилося багато нових яскравих імен. Об’єднання їхніх зусиль, їх молодого ентузіазму, нових ідей, безкорисливої віри могло б стати проривом у боротьбі за вихід країни з мороку безнадії.

Критикувати нинішню владу з інтернет-окопів, відмовлятися йти з нею в ногу – вже недостатньо. Країна потребує позитивного порядку денного, Плану нової України. Дарма чекати цього від політиків у Верховній Раді. Цей план мають скласти інтелектуали і вимагати його впровадження від політиків. Власне, виборча кампанія наступного президента має стати таким собі тендером на кращого виконавця цього Плану.

І не тіште себе думкою, що хтось це зробить без вас, друзі. Дуже точно сказав польський режисер Зануссі: "На страшному суді отримають прощення і злочинці, і грішники, але не ледачі та байдужі". Доречно він нагадує старий, але чудовий анекдот про те, як на тому світі єврей докоряє Господу, що за все своє довге і виключно праведне життя, з дотриманням усіх-усіх релігійних правил та обмежень він так і не отримав Божої ласки задля здійснення одної-єдиної мрії, про яку він весь час молив – виграти в лотерею. Вислухавши плач, Господь відповів: "Ізя, я знаю твою благочестивість і готовий був допомогти тобі не раз. Але ж ти за все життя так і не купив лотерейного квитка!".

Шановні друзі, повірте мені, людині, яка щодня фізично відчуває, як між пальці безповоротно тече відпущений нам – і країні, і людям – пісок часу. Не гайте часу. Можна знайти ще 100 причин для відкладення рішучих дій, але все це – зрада себе.

Якщо ви в щось сильно вірите – мусите діяти, міняти світ довкола себе до кращого щоденно хоч на макове зерно. Починайте діяти. І чим швидше ви почнете процес об’єднання зусиль проукраїнських інтелектуалів, політиків і громадян, тим швидше з сьогоднішніх десятків постануть тисячі і мільйони.

Разом – переможемо! Слава Україні!

© 2000-2013 "Українська правда"
Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на www.pravda.com.ua

Дак чекисты всегда мочили свих сексотов - идеалистов

БАБ не хотел верить в истину о том, что за Всё в этой жизни приходится платить, .... или расплачиваться. Свой смертный приговор он подписал еще при совке, в Ленинграде, когда вступил в  тайное сотрудничество с разведчиками, которые оказали ему "неоценимую" услугу в продвижении к вершине власти....(об этом подробно рассказал Ю. Дубов в книге "Большая пайка") То есть чекисты продвинули БАБа, он потом продвинул "друга Володю", и если бы не покаялся, а оставался беспринципным циником, как они все, то и жил бы и здравствовал до 120.... 

Но, приводимый ниже образ Плейшнера, - очень эмоционален и художестенно правдив - до слез... Амен!

Знак провала

Вадим Зайдман, «МЗ»

Березовский не разбирался в людях. Это утверждение, как аксиома, не требует доказательств. Это общеизвестно. Он привел к власти Владимира Путина, а потом остаток жизни каялся в этом и пытался стащить его с президентских галер. 

Он, как Плейшнер, не заметил цветка, знака провала, которым, в данном случае, было место службы большей части жизни его протеже. Но этот цветок был не единственным, выставленным в окне. 

Марина Салье, как недавно стало известно широкой общественности, выставила в это окно не цветок, а, как в том анекдоте, целых 33 утюга; она пыталась рассказать о деятельности Путина В.В. на должности председателя комитета по внешним связям мэрии Санкт-Петербурга не только Березовскому, но еще Собчаку, Гайдару, Ельцину – никто этого знака провала не заметил или не захотел заметить. 

Потом был еще не один знак в период первого премьерства и и.о. президентства Путина. При действующем еще президенте Ельцине началось «мочилово в сортире» (поход в Дагестан и Вторая Чеченская война), взрывы домов в Москве и Волгодонске и «учения» в Рязани. Можно сказать, сам Путин, своими руками наставил на подоконник множество знаков провала, но все, словно загипнотизированные, делали вид, что ничего не замечают – ни Ельцин, ни большинство демократов-либералов, которые теперь ума не приложат, что делать с этим любителем галерной гребли, ни российский народ, с которого, собственно, какой спрос, когда ничего не видели его пастыри? 

Так что не один Березовский не разобрался в Путине, нечего всё валить на него одного. Можно сказать, знак провала в 2000-м году не заметила вся Россия, а многие россияне, судя по рейтингам Путина, не замечают его до сих пор. 

БЕРЕЗОВСКИЙ: ИСТОРИЯ ЖИЗНИ И СМЕРТИ ПРИДВОРНОГО ЕВРЕЯ В ЮДОФОБСКОЙ РОССИИ

Предостережение

                  Александр Галич

Ой, не шейте вы, евреи, ливреи, 
Не ходить вам в камергерах, евреи! 
Не горюйте вы зазря, не стенайте, — 
Не сидеть вам ни в Синоде, ни в Сенате. 

А сидеть вам в Соловках да в Бутырках, 
И ходить вам без шнурков на ботинках, 
И не делать по субботам лехаим, 
А таскаться на допрос с вертухаем. 

Если ж будешь торговать ты елеем, 
Если станешь ты полезным евреем, 
Называться разрешат Рос... синантом 
И украсят лапсердак аксельбантом. 

Но и ставши в ремесле этом первым, 
Все равно тебе не быть камергером 
И не выйти на елее в Орфеи... 
Так не шейте ж вы ливреи, евреи! 

1964

  

А СЕГОДНЯ - 2013 !     И ЧТО ИЗМЕНИЛОСЬ, ХОТЬ ЗА ПОСЛЕДНЮЮ СОТНЮ, ИЛИ ТЫСЯЧУ ЛЕТ В ЭТОЙ БОГОМ НАКАЗАННОЙ  СТРАНЕ? (а кого Бог хочет наказать - лишает разума!),  ЧИТАЙ ЗДЕСЬ: ,  или ЗДЕСЬ:

 ИСТОРИЯ ЖИЗНИ БЕРЕЗОВСКОГО

                      В связи с трагической гибелью в Лондоне Бориса Абрамовича Березовского предлагаю вниманию читателей статью, которая была опубликована почти тринадцать лет тому назад в газете «Еврейский мир». Она была написана под впечатлением встречи российского олигарха с русскоязычными жителями Бруклина, то есть с евреями из бывшего Советского Союза, в помещении театра Миллениум. Надеюсь, эта статья без какой-либо корректировки, но с добавлением второй части, будет интересна нашим читателям и сегодня, после того как прошло так много лет, а г-н Березовский нашёл своё успокоение и вечное пристанище.ИТАК, ЧАСТЬ ПЕРВАЯ, до смерти олигарха.

     КАНАТОХОДЕЦ НАД ПРОПАСТЬЮ   (два часа вместе с Березовским)

 О Борисе Абрамовиче Березовском, сокращённо БАБ, написано достаточно много. Большинство этих публикаций носит негативный характер. Одни видят в нём олигарха, богатого человека, и это подспудно вызывает чувство зависти. Другие огульно считают, что БАБ нажил капитал нечестным путём, радуются любому сообщению из прокуратуры о привлечении его к ответственности, потому что без суда и следствия заранее считают его жуликом, как бы подтягивают до своего уровня. Третьих раздражает неуёмная энергия этого человека, способность в течение более десяти лет оставаться на плаву и на виду всей страны. БАБ меняет места своей государственной службы, везде добивается успехов благодаря неординарному мышлению и поступкам. БАБ даже стал главной героиней сценария «Пышка» в программе «Куклы». Однако, зная ментальность русского человека, можно утверждать, что всех этих людей объединяет ненависть к слегка полноватой, рано облысевшей фигуре с типичной еврейской внешностью, в которой все без исключения видят, прежде всего, еврея. Даже многие русскоязычные евреи, привыкшие на себя смотреть русскими глазами, и те не скрывают к нему своего отрицательного отношения, хотя мотивировка у каждого из них иная.

   Жизнерадостный Борис Березовский

            Два часа, которые провели русскоговорящие евреи Брайтона вместе с Березовским 18 сентября 2000 года в театре Миллениум, по-моему, несколько развеяли эти предубеждения, в течение которых гость из России отвечал на многочисленные вопросы требовательной публики. Из всех вопросов, заданных БАБу, выделю только три, которые, по-моему, отражают негативное отношение нашей публики к личности этого человека: 1. Почему вы приняли христианскую веру? 2. Не кажется ли вам, что ваша деятельность усиливает антисемитизм в стране? 3. Зачем вам всё это надо? (имеется в виду кипучая деятельность на благо России). БАБ отвечал на вопросы легко, чувствовалось, что он слышит их не в первый раз.

БАБ фактически ушёл от ответа на первый вопрос, заявив, что вопрос веры – сугубо личное дело, и рассказал анекдот. К ребе пришёл один еврей, у которого сын принял христианство, с вопросом – «Что делать?» Ребе обещал подумать и пригласил прийти ещё раз. Когда тот вернулся, ребе сказал: «Я разговаривал с Б-гом и задал ему твой вопрос». – «Что же ответил Б-г?» — «Он сказал, что у него такая же проблема». Зато на второй вопрос БАБ ответил чётко и прямо: «Не считаю. Потому что у нас в элите страны много лет работают Примаков, который совсем не Примаков, и Жириновский, у которого папа не юрист. И все об этом знают. Я считаю, что имею не меньшее право на эту страну, чем Зюганов и Макашов». Мне показалось, что БАБ прав, правда, по совсем другой причине. Антисемитизм в России, по-моему, существует независимо от деятельности таких ярких личностей, как Березовский, хотя в каждый отдельный исторический момент проявляется индивидуально в зависимости от оценки персоны. Антисемитизм также продолжал бы существовать в России, если бы Березовского совсем не было. Если бы не было Березовского, то антисемиты вспоминали фамилию Глузмана, или Кобзона, или Лифшица, или даже Повзнера и т. д. и т. п. Потому что, антисемитизм, как общественное явление, выражает внутреннее состояние души русского человека и лишь подпитывается внешними раздражителями, хотя может существовать и без этих раздражителей самостоятельно, основываясь на внутренних твёрдых убеждениях. Антисемитизм не зависит от государственного устройства в стране. Состояние душевного спокойствия или беспокойства передаётся по наследству через гены и несёт в себе воспитанную и накопленную в течение веков историческую память ненависти к малому народу. Значительная роль в создании этого состояния равновесия всегда принадлежала русской интеллигенции и, прежде всего, российским писателям. Тех, кто не захочет со мной согласиться, отсылаю к замечательной статье Зеева Жаботинского «Русская ласка», написанной по случаю юбилея Н. В. Гоголя в 1913 году. И сегодня можно продолжить длинный список имён русских писателей, зараженных антисемитизмом и являющихся его главными популяризаторами и распространителями. Это и Солженицын, и Распутин, и Астафьев, и Белов, и Проханов и так далее, поскольку для их перечисления не хватит страниц газеты «Еврейский Мир». Гораздо труднее назвать русские имена тех, кто не запятнал свою честь антисемитскими высказываниями.

Однако российские евреи типа Березовского предпочитают недооценивать  влияние антисемитизма на жизнь в стране или вообще не замечать. Многие из них  просто отбрасывают его, потому что заняты делом, которое считают нужным и благородным. Именно так г-н Березовский ведёт свой корабль жизни, несмотря на крики и клевету со стороны, не принимая во внимание разъярённую его успехами толпу, потому что чувствует себя сильнее этой толпы. Для иллюстрации подобного утверждения напомню победу Березовского на выборах представителя Дагестана в Государственной Думе России. Двенадцать претендентов избирались населением, состоящим на 58% из мусульман, а 42% населения составляли казаки, которых сам Березовский назвал «нелучшей частью русских». Отвечая как-то в прессе на вопрос об отношении к своему еврейству, БАБ сказал, что всё дело в том, кем ты сам себя считаешь.

По-моему, здесь Березовский сильно ошибается. Утверждая, что он россиянин не меньше Макашова, Березовский не учитывает мнение большинства населения страны. Точно так же отвратительно, как генерал Макашов отзывается о российских евреях, согласно многочисленным опросам общественного мнения,думает более 80% страны, которые злобно ненавидят евреев, а остальные только тихо. Поэтому самоощущение самого Березовского не имеет никакого значения. Точно также неважно, как ты сам себя идентифицируешь в части принадлежности к какой-либо национальности. Гораздо существеннее, как тебя воспринимает окружение. Например, фашисты и их помощники никогда не интересовались мнением своих жертв о национальной идентификации или религиозной ориентации, а решали их судьбу, исходя из своих расовых соображений. Об этом важном факте Березовский почему-то забывает.

Наконец, на третий вопрос г-н Березовский ответил так: «Я сам часто об этом задумываюсь, но не нахожу ответа. У меня был выбор – Израиль, Америка или Россия. Я выбрал Россию, потому что мне здесь интересно. Когда я работал в должности Председателя Совета Содружества стран СНГ, спал по три часа, теперь с удовольствием вспоминаю этот период. Я принял участие в избирательной компании Ельцина, когда его рейтинг был только 6%, а коммунисты имели 25% и считали себя победителями. Как известно, Ельцин победил, и я получил удовольствие».

Конечно, г-н Березовский – незаурядная личность, для его деятельности нужно большое жизненное пространство, нужны трудные проблемы, за решение которых он с удовольствием берётся и находит нелёгкие решения. Он идёт по минному полю, и сам знает об этом, ибо допускает, что может оказаться в тюрьме. История помнит немало еврейских энтузиастов в разных странах, которые, несмотря на опасность, служили интересам другого народа. Напомню имена большевика Л. Троцкого или православного священника А. Меня. Оба они погибли от удара топором по голове. Я, конечно, желаю Березовскому добра, но сравниваю его с канатоходцем, который идёт по тонкому тросу над пропастью. Если он потеряет равновесие или сделает неверный шаг, под его ногами окажется пропасть без спасительной сетки. Его желание принести пользу России является неблагодарным делом и никогда не будет оценено по заслугам. Он находится на виду, пока нужен его ум, энергия и нестандартный подход к решению трудных государственных  проблем, однако будет выброшен без всякого сожаления на обочину истории, как только отпадёт в нём необходимость. Он служит стране, которая в каждом конкретном случае поддерживает силы, противостоящие Израилю (палестинцев, Сирию, Ливан, Ирак, Иран и др.), клокочет ненавистью к российским евреям (Макашова, по сообщению газеты «Завтра», поддерживают все россияне) и, конечно, враждебна самому Березовскому. На мой взгляд, жизнь Березовского была бы гораздо целесообразнее, если бы он приложил свои способности и финансовые возможности для решения проблем народа, к которому сам принадлежит.                                ВЛАДИМИР ОПЕНДИК,    24 СЕНТЯБРЯ 2000 ГОДА;

  ЧАСТЬ ВТОРАЯ,   ИЛИ СПУСТЯ 13 ЛЕТ

Разрешите сегодня добавить к прежнему тексту несколько свежих соображений. К сожалению, мой прогноз оказался весьма близким к реальной жизни. Тринадцать лет назад многие журналисты также откликнулись на встречу с Березовским, написали статьи о его будущем в весьма оптимистическом духе, а моя статья вызвала у них раздражение.

Не буду касаться всех обстоятельств трагической гибели этого человека, поскольку мир сегодня полон самых разнообразных слухов и предположений, а криминалистическая экспертиза Лондона не вынесла своего окончательного вердикта. Для того чтобы оценить ситуацию, связанную со смертью Березовского, эти результаты и не особенно важны, поскольку олигарх уже покинул грешную землю и может наблюдать жизнь со стороны, наконец-то без иллюзий оценив свою деятельность и те цели, ради которых он не жалел ни здоровья, ни самой жизни.

    Тот же Березовский, но уже без оптимизма

 К сожалению, многие выдающиеся и весьма способные деятели еврейского происхождения очень часто бывают не в состоянии реально оценить жизненную ситуацию  и поэтому наступают на одни и те же грабли, на которые часто ступали многочисленные их предшественники. В предыдущей статье мною были упомянуты только два имени совершенно разных людей и поколений, но имевших одинаковую трагическую судьбу. Оба погибли в расцвете сил и творческих возможностей, но не были готовы к трагическому концу. Троцкий просто потерял бдительность и, как и раньше, недооценил могущество коварного Сталина. Священник Мень весьма заблуждался в оценке своей деятельности со стороны руководителей Православной церкви. Он служил церкви преданно и искренне, не желая слышать и видеть признаки ненависти, которые нередко проявлялись вокруг него и были разбросаны по всему миру. Этим общественным деятелям очень хотелось быть гражданами мира, нести людям  добро, как они понимали свою миссию на земле, но силы зла оказывались сильнее их желаний и гораздо коварнее предположений. Обо всех троих лучше других сказал просто и точно Черномырдин: «Они хотели как лучше, а получилось как всегда».

Березовский сознательно выбрал свой тернистый путь. Он говорил об этом в Нью-Йорке чётко и ясно. Ему не хотелось признавать могущество сил, способных лишить его любимой деятельности и даже жизни. Он предполагал, что способен всё предусмотреть, предвидеть и всегда найти спасительный выход из тупикового положения. И Троцкий, и Мень, и Березовский ошибались в главном: они сознательно отказывались служить интересам своего народа в пользу интересов другого народа, надеясь на понимание и благодарность неблагодарного мира. Наивность наказуема, и мы это видим с особой чёткостью сегодня. Таким творческим натурам, как Троцкий, Мень и Березовский, нужен был простор для деятельности, небольшая территория Израиля казалась им тесной, для неё им нужен был земной шар, не меньше. Они его и получили, но только после смерти. 

Безусловно, Березовский был неординарной личностью. Отношение к нему в России — явно негативное, от граждан этой страны ничего иного, кроме ненависти, ожидать не приходится. Кто-то написал в шутку о Березовском: «В России на нем всех собак понавешали – враг народа номер один, английский шпион, подстрекатель, провокатор, бабник, педофил, убийца. Короче, виноват во всем, окромя погоды».

        Приведу название одной из статей о Березовском: «Борис Березовский: злой гений российской политики». Почему «злой» и почему всей «российской политики», никто не сможет дать исчерпывающего ответа без усиления или искажения замыслов и деятельности Бориса. Напомню, как один из трёх Тополей на Плющихе написал в адрес Березовского провокационное письмо под названием Возлюбите Россию, Борис Абрамович!», которое с иезуитским удовольствием цитирует нацист по убеждениям русский академик И. Шафаревич. В самом названии письма явно витает антисемитский дух и содержится обвинение Березовского в нелюбви к России. Это тот самый Э. Тополь, который является специалистом по антисемитским провокациям. Помните, когда Тополь находился одной ногой ещё в Штатах, то он написал письмо еврейским, повторяю, только еврейским, олигархам с предложением помочь несчастным русским детям. Тополь не писал писем тысячам русским богатеям, резвящимся на свои миллиарды на курортах  Европы и Штатов, а сознательно поставил евреев в крайне неудобное положение, нагнетая ненависть к ним, которые как бы ни желают помочь голодающим детям России.

            Березовского ненавидят той испепеляющей ненавистью, с какой маленький и бездарный мещанин ненавидит весьма успешного и талантливого соседа, да ещё еврейского происхождения. О национальном происхождении Березовского можно прочесть на Интернете: «Его отец еврей, мать еврейка-полукровка, сам Борис Абрамович, согласно еврейским законам, не еврей, потому что его бабушка по материнской линии не еврейка». А вот мнение самого Березовского, взятое из интервью с лондонским корреспондентом Е. Барбаном: «Будучи евреем по национальности, я, конечно же, пытаюсь помогать евреям, но эта помощь никогда не проявлялась в виде участия в создании какой-либо из многочисленных российских еврейских организаций». И ещё: «В свое время в недрах ФСБ был разработан документ, якобы описывающий мою биографию, в котором говорилось, что отец Березовского — известный раввин, хотя мой отец был абсолютно нерелигиозным человеком и всю жизнь проработал главным инженером различных строительных трестов». «Хотя, если бы мой отец был раввином, я любил бы его ничуть не меньше».        В отношении принятия православия Березовский заметил:«Православие — это религия, а еврей — это национальность. Точно так же, как еврей может стать православным, русский может стать иудеем. Я не имел никакого отношения к созданию какой-либо еврейской организации в России. Однако я не вижу никакого противоречия в том, что православный человек поддерживает евреев». На вопрос, почему принял православие и когда это произошло, Березовский ответил: «Это произошло в апреле 1994 года, за два месяца до покушения на меня, которое трагически закончилось для моего водителя, а я чудом остался жив. Мне трудно рационально объяснить свое крещение, хотя думаю, что в огромной степени это — результат влияния русской культуры. Я пришел к этому после долгих — не один год — раздумий и считаю себя верующим христианином» (Ефим Барбан, «Борис Березовский: «Православие — это религия, а еврей — это национальность», «Московские новости», 22.10.2002). Блажен, кто верует! Ничто не смогло помочь Березовскому выжить, даже переход в православие.

  Березовский в раздумье. Есть, над чем, задуматься.

             В этом же  интервью Березовский ответил ещё на ряд интересных вопросов, в том числе о своих политических убеждениях: «Мои политические убеждения никак не изменились. Более того, они абсолютно последовательны: начиная с 1995 года, когда я принял решение поддержать Ельцина, и по сравнению с 1999 годом — когда я решил остановить Примакова и Лужкова и поддержать Путина. Сегодня же я вижу, что этот курс по существу похоронен». Поскольку в прессе постоянно циркулируют слухи о требовании российских властей об экстрадиции Березовского в Россию, ответ журналисту был следующим: «Никакого требования о моей экстрадиции из России не поступало. Оно не поступало ни в Англию, где я сейчас живу, ни во Францию, где я жил до этого, ни в какую-либо другую страну. То, чем занимается прокуратура, — это абсолютный блеф и шельмование. Зачем меня разыскивать? Я не скрываю своего местопребывания».  

Мне же хотелось сказать здесь несколько слов о том, как воспринимается смерть Березовского сегодня в наших средствах массовой информации и напомнить читателям о безобразной передаче журналиста А. Гранта на RTN сразу после сообщения о смерти Березовского. Фактически, Грант повторил все мерзкие слухи, которые российские антисемиты распространяют об умершем человеке. Гран назвал Березовского «чёрным кардиналом», соучастником и даже автором заказных убийств и многих других преступлений, хотя каждый раз оговаривался, что преступления не были подтверждены судебными инстанциями. Он приписывал Березовскому своё понимание жизни.

ВЛАДИМИР ОПЕНДИК     1 АПРЕЛЯ 2013 ГОДА

Хаг Песах Самеах

Друзья Израиля в Украине поздравляют вас
с Песахом – праздником свободы и Исхода из египетского рабства

Пусть эти дни будут наполнены радостью и сплотят еврейский и украинский народы вокруг  вечных ценностей Свободы и Демократии.
Веселого Вам Песаха!
В будущем году — в Иерусалиме!

ПЕСАХ - СИМВОЛ СВОБОДЫ НАРОДА КНИГИ

Начинается чтение Агады — сказания об Исходе из Египта (рассказ об Исходе является повелительной заповедью из Торы)

"Рабами мы были у фараона в Египте, и Г-сподь, Б-г наш, вывел нас оттуда рукою крепкой и мышцей простертой. И если бы Святой, Благословен Он, не вывел наших предков из Египта, то мы с детьми и внуками нашими были бы порабощены фараоном в Египте. И хотя все мы мудры, все мы разумны, все мы в почтенном возрасте, все мы знатоки Торы, на нас лежит обязанность рассказывать об Исходе из Египта.

Дабы помнил ты день Исхода твоего из земли египетской во все дни жизни твоей»!

А мы с Вами - друзья народа Израиля - полукровки  и "безродные космополиты", вновь вопрошаем себя: а что же - украинский народ, - уже созрел  до своего Исхода на Свободу ? Или  же,- так  и продолжит деградировать и  вымирать  в рабстве московском как в братской могиле ?