2. УКРАЇНСЬКИЙ ФОЛЬКЛОР о жидах - кровопийцах

http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/1/12/Mamai.JPEG
Міжетнічні взаємини українців та євреїв, які співіснували на українській землі ще з часів Київського Каганату 9 ст. знайшли свое відлуння в різних жанрах українського фольклору – думах, піснях, прислів’ях, приказках тощо.

1) см.: Український фольклор про єврейство

"Об’єктивне відтворення особливостей українсько-єврейських взаємин неможливе без вивчення фольклорних джерел, які яскраво відображали ставлення українців до євреїв та стереотипні уявлення, що впливали на практику їх взаємодії.
Уявлення українців про єврейство формувалися не лише під впливом реалій співжиття з цим етносом у конкретних історичних умовах. Значною мірою певні стереотипи  перекочували з українських історичних пісень, переказів, легенд, приказок та прислів’їв, а також писемних пам’яток (зокрема, козацьких літописів), що набули поширення в народних масах особливо у період Гетьманщини,  зразків народного малярства, вертепних інтермедій ранньомодерного часу, сюжети яких ще побутували у ХІХ ст. й були зафіксовані фольклористами, краєзнавцями та літераторами. 
Значний влив на український фольклор мала середньовічна християнсько-іудейська полеміка в європейських літературах. Прикладом є інтермедія «Жида з русином». Це «сміхове кліше» у карнавальному дійстві покликано увиразнювати «національну специфіку» єврейства.

А в історичній пам’яті єврейського народу козацтво має негативні асоціації. Терміни «козак» та «запорожець» у єврея 2-ої половини XVII–XVIII ст. викликали ті ж уявлення, що й етнонім «татарин».

В українському фольклорі відтворено ворожі стосунки між козацькою верствою та єврейством.
Так, в одній із дум співалося, що «Жиди-рандари всі шляхи козацькі зарандовали» ; в іншому творі – «Думі про перемогу під Корсунем», поляки дорікали євреям: 
Гей ви, Жидове,
Поганські синове!
На що-то ви великий бунт, тревоги зривали,
На милю по три корчми становили, 
Великиї мита брали.

З контексту випливає, що в історичній пам’яті українського народу євреї не виокремлюються, а згадуються поряд із поляками як представники одного з ними ворожого, ненависного табору, що уособлював зло. В ідеалі українські народні маси своє щасливе життя бачать при відсутності «ляха», «пана», «жида» та «унії».
Історична пам’ять українського народу зберегла згадки і про інші суперечливі події українсько-єврейського співжиття. В одному з переказів, записаному П.Кулішем під назвою «Жидівські відкупи за Хмельницького», стверджується про практику викупу церковних ключів у євреїв для відправлення релігійних потреб, що, на думку оповідача, й стало причиною антиєврейських виступів. Побутування цього сюжету у народних оповіданнях та піснях свідчить про його масове поширення.
Безумовно, на історичну пам’ять народу вплинули роки Хмельниччини І.Франко стверджував, що ця традиція знайшла яскравий вираз в українських народних думах, піснях про Хмельниччину та в козацьких літописах, які «силкувалися зложити цілий реєстр жидівських злочинів та безправностей, що буцімто викликали всенародні погроми жидів літом 1648 р.» .
Викладені у піснях та думах факти не лише мали певний вплив на формування стереотипних уявлень українців щодо євреїв, але й продовжували живити історичну пам’ять українців і в пізніші часи. 
Козака и за Жида не важат: милейший
Им Жид, нежели Русин, и весьма честнейший;
З Жидом они едят, пьют, банкеты справляют,
А Козака беднаго за незащо мают.
И что горше: которым поклон отдавали
Турки и Татаре, а многи не востали
Никогда же, егда раз наклонили выи,
Ныне, срамно и казать, ныне сами сии
Жидам кланяются, и шапку в руках носят
Перед ними, и их як панов яких просят.
У традиції козацького літописання та українського фольклору  зображено в драмі і переслідування та втечу з України поляків та євреїв під час народного повстання. 
Стереотипні погляди поширювались як у навчальних закладах, так і серед еліти.
Згодом в українському середовищі етнонім «жид» набув настільки негативного відтінку, що його почали вживати як образливий та лайливий. Зокрема, в одному з переказів йдеться про те, як козак убив свого отамана, бо той назвав його «жидом». Оскільки таке найменування вважалось серед гайдамаків великою образою, козак уникнув кари від своїх товаришів. Б.Грінченко у «Словарі української мови» наводить не менше вісімнадцяти як негативних, так і нейтральних та позитивних форм, значень та відтінків цього ксеноетноніма: «жид», «жидок» та його відповідник «жидюк», «жидочок», «жидунь», «жидюга», «жидяка», «жидва» та його відповідник «жидова», «жиденя» та його відповідник «жидя», «жидівка» та його відповідник «жидовина», «жидівонька», «жидівочка», «жидівство», «жидівча» .
Негативні стереотипи щодо євреїв, сформовані на українських теренах в часи польського панування, знайшли своє відображення і в інших жанрах усної народної творчості, зокрема в прислів’ях: «Як поганий Лях спровадив Жида, то Жиди стали панами, а ми пішли з торбами», «Жидівське зараз, а панське почекай», «Жидівське і панське ніколи не пропаде», «Як у воді не без чорта, так у великого пана не без Жида». 

Ворожий українству образ єврея

відображався і в українському  народному малярстві .

Як відомо, улюбленим героєм українських народних картин був козак Мамай. Аналіз картин з цим персонажем, що зберігаються у збірках Національного художнього музею України, Музею Івана Гончара у м. Києві, Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І.Яворницького, Державного музею народної архітектури та побуту України, Музею українського народного декоративного мистецтва, свідчить, що в них якнайкраще зафіксовано стереотипні образи сусідів українців – турків, татар, поляків та  євреїв, з якими українцям доводилося часто стикатися як із представниками ворожого світу.
Козак Мамай на тлі гайдамаків, що страчують євреїв. Козак Мамай нищить євреїв, вішаючи їх. При цьому єврей зображений в (лубочному) одязі шинкаря. Або Козак Мамай, якого споює чорт в образі еврея-шинкаря.
Козак Мамай  (козак-мамай, козак-бродяга) — ідеалізований образ козака і українців загалом в Україні. Захисник українського народу, степовик, мандрівник, воїн, мудрець, казкар і характерник в одній особі. Його образи можна зустріти майже в кожній хаті поряд з іконами. З іменем (назвою) тісно пов'язаний стародавній термін «мамаювати» (мандрувати, козакувати, вести козачий спосіб життя), «ходити на мамая» (іти навмання, куди очі дивляться)

2) А вот что думает по этому поводу Виталий Нахманович.
Евреи в украинских народных песнях третьей четверти ХІХ в.
"....Рассмотренные источники позволяют утверждать, что корни украинско-еврейского отчуждения изначально лежали в религиозной сфере, следовательно, носили глубинный цивилизационный характер.
Противостояние иудаизма и христианства, идущее со времен возникновения последнего, заложило основу для практически повсеместного распространения антисемитизма в Европе. Ситуация повседневного сосуществования двух общин поддерживала постоянный уровень взаимной неприязни. В отдельные исторические периоды эта неприязнь переходила в открытые столкновения, в которой страдательной стороной выступали, естественно, евреи, в силу своей малочисленности и статуса пришельцев (“инородцев”).
Итак, религиозное отчуждение - глубоко, непримиримо и неискоренимо, а, следовательно, налагало табу на все формы семейно-родственных отношений, носивших в народном сознании того времени сакральный характер.
Следующий вопрос: подкреплялась ли религиозная, мировоззренческая, по своей сути, вражда столь же острым противостоянием на бытовом, соседском уровне? И вот здесь ответ будет отрицательным.
Вместе с тем, народом был выработан философский подход, позволявший спокойно и объективно оценить место евреев в истории и современной жизни, обозначить сферы возможного взаимодействия, отработать модели в целом бесконфликтного сосуществования. Это приводит к необходимости искать непосредственные причины погромов вне обыденной народной психологии.
Совершенно по-иному подходят к еврейскому вопросу Драгоманов и Шевченко. Отрицая, фактически, наличие какого-либо религиозного противостояния, они переносят украинского-еврейские противоречия исключительно в экономическую и бытовую плоскость.
Евреи у них выступают в роли не просто народных угнетателей, а некоего “средоточия зла”. В них воплощены не только все “обычные” отрицательные качества: жадность, подлость, трусость, преступные наклонности и т.д., но и “специфически еврейские”: спаивание народа и употребление крови христианских младенцев. Соответственно и описание этих персонажей откровенно враждебное, а не ироничное, как в народных песнях.
Из такого подхода вытекает и отношение к казацким погромам XVII–XVIII вв. Драгоманов и Шевченко не просто оправдывают, но прямо восторгаются образом действий повстанцев, видя в них прямой пример для подражания.
Это заставляет поставить под сомнение т.н. “народность” творчества демократической украинской интеллигенции XIX в. и поднять вопрос о ее роли в подготовке почвы для погромного движения.

Підживлювало стереотипи і релігійне питання,
особливо новозавітна історія, розп’яття та похованням Ісуса Христа:
Рани терпів від жидів безбожних
Чортів треножених!.
 
В народній великодній пісні євреї обвинувачувалися у муках Ісуса Христа: 
... Юда предатель не захотів із Христом бути,
Жиди у його Христа купили
На смерть Хрестную осудили,
Й к хресту руки й ноги пригвоздили,
І терновий вінок на його положили [13, 26]. 
Сюжет зради Юдою Христа зустрічається не лише в пісенній народній творчості, але й у народних оповіданнях про те, що «жиди»,  помітивши пристрасть Юди до гри в карти, зрозуміли, що він любить гроші, тому запропонували йому тридцять срібняків за зраду Ісуса Христа. Юда погодився, оскільки перед тим програв усі гроші і гадав відігратись за допомогою цих срібняків. Через це в українців гра в карти вважалась «грішним ділом» . 
Отже, фольклорні твори на релігійну тематику з біблійно-апокрифічними сюжетами, де обов’язковим персонажем є «жид», зустрічаються доволі часто.
Крім того, нерідко образ єврея присутній в колядках та щедрівках. Сюжетна лінія окремих із них стосується страстей Христових. Зокрема, в щедрівці «За горами, за жидовськими», що побутувала на Полтавщині в Кременчуцькому повіті, співалося:
За горами, за жидовськими
Там збиралась вся жидова,
Радили раду жидовськую:
– Ой якби нам Христа уловити
І на трусі положити,
І на древі розпинати?
Скоро Христа уловили
І на трусі положили.
І на древі розпинали.
Терновий вінок на голову клали
Шантом-бантом рани протирали. 
 У колядці «Ішла Марія лужком-бережком» співалося:
Ішла Марія лужком-бережком,
Алілуя, лужком-бережком,
Повстрічалася з трьома жидами:
– Ой ми ж не жиди, ми твої раби,
Ми твої раби, ми апостоли .
В іншій колядці – «Ішла Марія попід горою» :
Ішла Марія попід горою,
Аллилуя, аллилуя, попід горою.
Стріла Марія а три жидови:
– Чи не ви, жидова, Христа мучили?
– Не ми, Маріє, наша братія .
На Полтавщині побутували й інші варіанти цих колядок. Зокрема, схожою за сюжетом є колядка «Ішла діва, діва Марія»:
Ішла Діва, Діва Марія
Лугом – берегом; – Алилуйя, –
Лугом – берегом.
Та й зостріла Діва Марія
 Троє жидинят: – Алилуйя, –
Троє жидинят…
 – Чи ви, жиди… Чи ви, пани,
Христа змучили?.. – Алилуйя, –
Христа змучили?..
– Ни ми, жиди, ни ми, пани,
Христа змучили: – Алилуйя, –
Христа змучили…
Наші – старі, ще й предковії,
Христа змучили: – Алилуйя, –
Христа змучили [16, 121].
 
Отже, в цих колядках відповідальність за розп’яття Христа покладається не євреїв. Звинувачення «Вони Христа розіп’яли!» служить для виправдання в темних масах населення чорносотенних погромів. 
«Пригоди гайдамаків у Каневі»- тут оповідалося про дванадцятьох захоплених гайдамаками у полон єврейок. Стративши одинадцять з них, гайдамаки не могли застрелити дванадцяту полонянку через те, що тричі не запалювався порох, бо вона читала «Богородицю». З цього вони зробили висновок, що ця єврейська бранка збирається вихреститись. Так воно й сталось. За словами оповідача: «І добра молодиця з тієї жидівки вийшла: віру нашу опісля хороше держала і така була богомільна. Було, тілько задзвонять до церкви, то і йде». 
Стереотипне мислення селянських мас пов’язувало євреїв з нечистою силою. «Що чорт, що Жид, то рідні брати», – говориться в одному із прислів’їв. Забобонні погляди українських козаків на євреїв знайшли відображення в таких словах автора: «Жид і відкупник, жид і обманщик, жид і ворог будь-якої доброї людини в Буртищі означало одне і теж» .
Витоки цього стереотипного мислення П. Куліш, як і інші українські автори, вбачав ще в добі польського панування та історичних споминах, пов’язаних з роллю євреїв у поширенні польських впливів, а також у невігластві й забобонах : «Невігластво та забобони огортали, більшою частиною, ці спогади в страхітливі або фантастичні сцени: але в основі вигадок  лежить все ж пам’ять, що жиди, в руках панів та єзуїтів, були найжахливішим знаряддям поневолення і грабунку слабких та беззахисних, протягом цілих століть» . П.Куліш, фіксуючи ставлення до євреїв українських козаків, вважав, що на його формування вплинула в першу чергу історична пам’ять. 
Ненормальні суспільно-історичні умови породили в українському простолюді досить поширене уявлення про євреїв як таких, що позбавлені найголовнішої ознаки, котра відрізняє людину від тварини, – душі: «жид не вмирає, а здихає, бо в його не душа, а пара: у жида і собаки не душа, а пара» . На такому уявленні про євреїв відбились не тільки «суспільно-історичні умови», але й частково спрощений релігійний світогляд.
Цікаво, що в народному уявленні навіть євреї-вихрести (в народі їх називали «шишимітами») вважалися неповноцінними людьми і прирівнювались до «перевертнів», якими в українських легендах були діти від змішаних шлюбів українців з росіянами. Вважалося, що «перевертні» позбавлені блаженства у потойбічному житті і їхні душі потрапляли до пекла. Для прикладу, в одній із легенд розповідається: «Вихрестився десь один жид; вихрестився він, та недовго після того й пожив – дуже швидко помер. От і пішов він до святого Петра, щоб той відімкнув йому рай. Глянув на вихреста Петро та й каже: «Не відімкну я тобі раю, тому що не прийшли ще до мене списки про тебе, що ти перейшов у християнську віру: йди собі до Мойсея». Пішов вихрест до Мойсея. «Прийми мене, Мойсею, – каже, – до себе: я – твій». А Мойсей відповідає: «Ні, не прийму я тебе до себе, тому що ти вже викреслений з наших списків». Зійшлись тоді Петро з Мойсеєм і стали раду радити. Думали вони між собою, гадали й вирішили віддати вихреста чорту».
Негативний вплив на формування образу єврея не лише в очах українських мас, а й українських інтелектуалів ХІХ ст. мали також старі господарські заняття євреїв (зокрема, посередництво). Пам’ять про єврейське посередництво сягала своїм корінням у часи польського панування і підживлювалася тим фактом, що в ХІХ ст. у тих частинах України, які входили в «смугу осілості», євреї  були єдиними орендарями-шинкарями чи купцями і експлуатували та тримали у кабальній залежності цілі села. Тому поняття «єврей» і «орендар», «корчмар» чи «шинкар» були тотожними для багатьох українців.

В окремих пісенних творах представники єврейства зображені у сатиричних, смішних тонах. Зокрема, це стосується такої балади, як «Ой що в лісі, в лісі», відомої ще як «Про жидівочку Хайку пісня», записаної у 1910 р. Д.Яворницьким на Полтавщині. Сюжет цієї пісні чимось нагадує відому народну пісню «Їхали козаки із Дону додому». Однак в аналізованому творі головною героїнею замість «Галі молодої» виступає «Хайка молодая».
Серед українського населення побутувала думка про шахрайство та хитрість євреїв. Це можна проілюструвати такими зразками українського фольклору: «Жид як не ошукає, то і не пообідає», «Жиби жид був з неба, вірити му не треба», «Од його, як од жида правди», «Жид ні сіє, ні оре, а обманом жиє», «Жид знає тото уперед, що у два або й три роки зміркуєш» [3, 69]. 
Цікаво, що в українському народі ставились як до ошуканців ще до одного етносу – циган, але, на відміну від євреїв, вони визнавались за розумом і хитрістю незрівнянно нижчими. Вважалось, що цигана, якщо бути з ним обережним, можна обманути, а «жида» й сам чорт не проведе» . 
    Ще однією з причин, що відіграли негативну роль у сприйнятті єврейства українцями, була професійна конкуренція. Серед окремих представників професійних об’єднань, куди входили переважно українці, побутувало негативне ставлення до євреїв, які теж займались подібним промислом. У середовищі візників-українців навіть витворювались різні стереотипи, що відображали євреїв у непривабливих тонах і розглядали їх виключно вороже.
   
    Цікаво, що українці, порівнюючи свої національні вади з рисами єврейського національного характеру, висміюють власні хиби: «Одного жида б’ють, а всі жиди плачуть», «Над жида нема кріпшого в вірі», «Жид голоден співає, а хлоп жінку б’є», «Як біда, то до жида, а як мине біда – най дідько бере жида»,
«З жидом погано, але без нього гірше» [25]. 
Торжество быдла
28 декабря 2012 года сообщили: «Минюст Украины разрешил называть евреев "жидами". Вот что значит «незалежность»!

Я верил, что страна оживет, наконец, украинский народ найдет своё место в цивилизованном мире. А «украинский антисемитизм был вредным и преступным идиотизмом». А внук Степана Бандеры, канадский журналист: «Нужно, чтобы и украинцы, и русские, и поляки, и евреи пообещали будущим поколениям, что такого больше никогда не будет". Увы, мнение представителей национального лагеря внушало надежду. Но таких голосов уже почти не осталось.  20 лет независимая Украина топчется по дороге в никуда. 20 лет голос быдла звучит громче, чем голос интеллигенции. Украина уже не рвется в Европу. Сегодня быдло обзывает Старый свет «Жидопией». Страна духовно нищает. В ней нет сегодня силы, способной справиться с наступающим фашизмом. Минюст дал ему карт-банш.

«ДУХОВНО УСІ МИ СЕМІТИ». УКРАЇНСЬКИЙ КАТОЛИЦЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ НАПОЛЯГАЄ НА ВИКЛЮЧЕННІ "ЖИДА" ЯК ПЕРСОНАЖА РІЗДВЯНИХ ВЕРТЕПІВ
Євреями в історичному бутті були не тільки міняйли, торговці та лихварі. Євреями були, зокрема, апостоли, члени найдавнішої християнської спільноти та майже всі автори Нового завіту (за винятком Луки). Єврейською була Пресвята Родина – Йосиф та Марія. Врешті-решт, по Своїй земній Матері євреєм був і Сам Ісус Чукчами,неграми,індіанцями ввже не зробиш учасників цих подій )
  Християнство наше вийшло з лона юдаїзму, переймаючи від нього віру в єдиного Бога. Отож, хто, як не ми, мали б прибрати поставу вдячного смирення й усвідомити той надзвичайний факт, що, кажучи словами Ап. Павла, будучи дичкою оливною, защеплені були між святе галуззя та стали співучасниками кореня та оливного соку (пор. Рм 11:16 – 17). На основі цього ще Папа Пій ХІ стверджував: «Духовно усі ми семіти».
  Тому не дивно, що свого часу Папа Іван ХХІІІ, осмислюючи духовні причини Голокосту єврейського народу, звернувся в молитві до Ісуса: «Прости, що ми знову розіп’яли Тебе в їхньому тілі!». ми запрошуємо вас піти за цим духовним прикладом і сповідально звернутися до Христа: «Прости, що ми знову зневажаємо Тебе в цьому знущальному образі»!
  ...Знайти новітній персоніфікований образ лихварства, грошолюбства, корупції, підкупу та підступності – таким є духовне завдання для нашої спільноти .
Інакше ми не помітимо, що всі ці виразки – в нас самих, у тій порочній стороні людської природи, що була ушкоджена гріхопадінням.
підписали: 
о. Борис Ґудзяк, ректор, о. Юрій Щурко, керівник Духовно-пасторального відділу,  Мирослав Маринович, віце-ректор з питань призначення та місії Університету
— Це настільки складна проблема, що її зможуть осмислити тільки з часом. Загалом не треба кидати каміння в представників цього етносу. Він дуже натерпівся під час Другої світової війни.
Україна має позбуватися антисемітизму вслід за Західною Європою. Не час сваритися. Дивіться, що робиться в Росії. У глибинах сусідньої країни дуже важкі сюжети “нагріваються”. Збирається балотуватися в президенти такий собі пан Миронов. Це — другий Гітлер. Уже лунають заклики: мовляв, шкода, що Адольф не довів усе до кінця. Так що не будемо брати приклад із російського чорносотенства. Ставмося лояльно до всіх етносів.
З цього приводу навіть розгорнулись дискусії як у мережі Інтернент, так і в друкованих засобах масової інформації за участю відомих представників церковних та наукових кіл, а також творчої інтелігенції. Корисність таких дискусій безсумнівна. Вона змушує окремих представників нашого суспільства переглянути свої стереотипні погляди щодо єврейства. 
Наведені зразки фольклору свідчать про значний рівень побутового антисемітизму в українському суспільстві.
Безумовно, це ксенофобські стереотипи. Але інакше й не могло бути в тому українському суспільстві. Подібне ставлення не слід підходити до вивчення цього питання з позицій сьогодення.
Та поки що Українська держава не дає надії на кардинальну зміну ціх негатівних стереотипів хочаб на толерантні.
Тому що ні церковні ні костьольні авторитети ні світскі моральні авторитети ні вчителі шкіл та професори університетів ничого для цього не роблять.
А вот Руководство Римско-католической церкви открестилась от епископа Бернара Фелле, главы Священнического братства святого Пия Х, который в конце минувшего года назвал евреев врагами церкви. Накануне Ватикан обнародовал официальное заявление, в котором говорится, что заявления скандального священника не отражают официальную позицию Церкви.
Оскорбительные антисемитские высказывания в адрес евреев Бернар Фелле озвучил во время выступления в католической академии Онтарио. Он заявил, что "евреи, масоны и модернисты являются теми, кто на протяжении веков был врагом Церкви".

Україна стоїть на порозі великої дискусії – дискусії про причетність українських націоналістів зокрема, а українців взагалі до винищення євреїв у роки Другої світової війни. Можна сказати, що з моменту посмертного нагородження Романа Шухевича званням Героя України вона уже почалася.

Попри гострий характер польської дискусії, поляки на загал добре вив’язалися з цієї дискусії. Це засвідчила, серед іншого, у травні 2001 р. масова церемонія, під час якої сотня польських єпископів на чолі з кардиналом Юзефом Ґлемпом від імені усього польського суспільства попросила вибачення за злочини, учинені в Єдвабному та інших містах. Українцям, на відміну від поляків, буде тяжче визнати, що їхні предки у час війни були не лише жертвами, але й злочинцями. Хоча би тому, що вони сильно поділені у ставленні до Другої світової війни, й визнання вини одною групою – скажімо "помаранчевими", – може виглядати не як ознака її моральної сили, а як політична капітуляція перед їхніми супротивниками, "біло-голубими" і "червоними".
Історики повинні, однак, працювати понад партійними поділами. З цієї причини вважаю своїм обов’язком познайомити нашого читача з проблемою.
Жодну, навіть найконтроверсійнішу, історію не можна писати з позиції "або-або". Завжди залишається місце для третьої (четвертої, п’ятої тощо) точки зору, котра творить поле для понадпартійного зрозуміння і порозуміння, – а разом із тим полегшує визнання національної вини,
допомагає ідентифікувати два контрпродуктивні підходи у дискусіях про Голокост.
1) Перший полягає у повному запереченні причетності свої нації до винищення євреїв – чи, у кращому разі, перекладанні відповідальності на неконтрольоване ніким "шумовиння". Такий підхід не знаходить підтвердження історичними фактами: кожна нація, що опинилася у "Гітлерівській Європі", дарма, чи жертва, чи союзник, готова була скористатися з того, щоб позбутися чужих, у першу чергу – євреїв. Можна сперечатися щодо рівня "своєї" причетності до Голокосту – не можна заперечувати цю причетність взагалі.

2) Другий контрпродуктивний підхід полягає у ствердженні власної праведності. Як показує книжка Деака, у дискусії про Голокост немає загальноприйнятих правд. Їхня відсутність не релятивізує чи виправдує злочини – вона радше не дозволяє нам самозаспокоюватися: кожен із нас може стати учнем злого чарівника, якщо наша переконаність у власній праведності закриє нам очі на власні гріхи й слабкості.

Якщо відкинути ці дві крайності – заперечення та праведність – лишається широке поле для сенсовних дискусій та формули "вибачаємо та просимо вибачення".