Ось тільки чи дочекаються повернення Януковича люди, чиї сподівання не зруйнував навіть двадцятиградусний мороз? Вони звичні чекати, але, звикаючи, встигли багато чого передумати, переоцінити і зробити. Навіть розмови про федералізм, до яких часто вдаються захисники режиму, і відповідно загроза розколу країни, навіть відчутна ескалація насильства та збільшення напруження в суспільстві, навіть безглузде провокування неспокою і страхів уже не в силі змусити людей покірно чекати на добру ласку милосердного пана президента.
Вогнехреще на Грушевського багато що змінило. Кров, що зросила замерзлу київську землю, назавжди перегорнула сторінку рабського періоду історії українців. Вони більше не бояться крові, вони готові нею заплатити за щось більше, ніж існування. Дивовижні приклади жертовності та героїзму, виявлені за кілька днів протистояння, без пафосу, змінили і свідомість, і менталітет, і світосприйняття більшої частини суспільства. Жінки, що лупали бруківку на морозі, аби їхні сини жбурляли нею у ворога, дівчата, котрі виносили на собі поранених, юнаки, які під градом куль виштовхували з-під обстрілу чужі машини, рятуючи чиєсь майно, офісний планктон, що звозив на своїх ланосах, лексусах та міцубісі з цілого Києва старі шини, згрібав сніг і зводив п’ятиметрові барикади, бабусі, які тягли каністри з гарячим чаєм на передову, дядьки-трударі, котрі в лютий мороз несли й несуть варту, щоб виспалися їхні онуки, яким ще завтра воювати, і, нарешті, ці онуки-студенти, що, закинувши якнайдалі планшети, пригощали «коктейлями» охочих і не гірше від хрестоносців орудували палицями, щитами та катапультами, більше ніколи не стануть такими, як були. Та й людина, яку все ще іменують президентом, також не стане. Кров зрівняла і змінила всіх.
4 лютого добіг кінця термін ультиматуму, який висунула бойова частина Майдану владі. Жодної з вимог, ні простих, ні складних, не виконано, заручників не звільнено, розв’язки не видно. Влада і далі грається, водить за носа, забалакує, інтригує і бреше. Опозиція ображається, погрожує і нарікає. Народ мовчить і чекає. Перемир’я триває. Доки – не знає ніхто. Вибухи і стрілянина можуть залунати в будь-який момент. Тож, відлетівши одного чудового сонячного ранку до олімпійського Сочі, Віктор Янукович ризикує не тільки більше ніколи не втрапити до свого кабінету, а й навіки залишитися в гостях у Владіміра Путіна.
