Констатації
Євромайдан стоїть, і стоїть по-запорізьки. Це – великий український «перетин», в якому, ніби в тиглі, формується національний характер новітнього українця.
То тут, то там приємно дивують реґіони України: взяти хоча б, як фантастично прокидається гідність Одеси, Луганська, Херсона, Запоріжжя, Донецька...
Набирає сили (принаймні в Галичині) ентузіастичний бойкот товарів тих фірм, які належать реґіоналам: партійний квиток тут починає припікати.
Добре, якщо трійці попередніх Президентів вдасться напоумити свого колеґу. Добре, якщо олігархи знайдуть мудріший розв'язок, ніж «мы на поводу у улицы не пойдем».
І взагалі, було б чудово, якби хтось приніс у Верховну Раду ящик шампанського і українська культура стихійного порозуміння таки перемогла. Як перемогла вона в день св. Миколая в душах простих людей на обох київських Майданах.
Проте нинішню ситуацію можна «прочитати» й у інший бік. Євромайдан неначе завис у момент свого найвищого злету: витримавши загрози силового розгону, він тепер стоїть перед загрозою повного іґнорування. Жодна серйозна його вимога виконана владою не буде, тобто почесного приводу розійтися йому, найпевніше, не дадуть.
А навіть якщо якусь вимогу позірно виконають, то це буде радше профанація, яка нас більше згіршить, ніж заспокоїть.
Що ж, не ті тепер правителі. Лицарська епоха, коли гетьман, виходячи на віче, знімав перед людьми шапку, хрестився й ставав на коліно, минула. Нинішня правляча еліта спроможна лише на снобістське презирство до народного віча – чи тоді, коли до крові його шмагає, чи тоді, коли впритул його не помічає.
Вибори на п'яти «проблемних» округах стали лакмусовим папірцем, який продемонстрував міру «кислотності» українського політичного середовища. Вони засвідчили, що режим Януковича зберігає владу тому, що все ще зберігає мотиваційну психологічну силу. Почет все ще «грає в короля».
Сила режиму Януковича – в інерції страху перед владою та зневіри в тому, що добро може перемогти. Нема віри в опозицію, нема віри у свою спроможність щось змінити. Ці почуття загніздилися у серцях багатьох із численного королівського почту – як беркутівців, так і суддів; як виборців, так і членів дільничних комісій; як депутатів різних рівнів, так і партійців-реґіоналів – навіть якщо вони й усвідомили, у який капкан потрапили.
Зрештою, й посполитий народ не без гріха. Бо ж звідкись беруться «тітушки».
Тут усе, як у відомій казці: відібрати силу в Кощія можна, але – непросто. Тут потрібен не меч, а розум, бо смерть Кощія – у голці, схованій у потаємній скрині.
Євромайдан, що повстав, обстоюючи європейські цінності, сьогодні переключився на буцімто серйозні й реалістичні речі: домагання виборів та здобуття влади. Проте нині це є поле, де діють правила режиму і зґвалтоване виборче законодавство – цей досконало відрегульований механізм, яким виборців «розводять, як кошенят».
Вимагати відставки Уряду правильно – але в демократичній державі. В нинішній узурпованій Україні Майдан не здобуде бажаної перемоги, коли замість одних голів багатоголового урядового Змія з волі нашого Кощія з'являться інші, не менш ненаситні. Така «перемога» може тимчасово полоскотати наші повстанські гонори, але не принесе українській землі сподіваного визволення.
Дуже сподіватися на те, що в разі успішних парламентських чи президентських виборів нове керівництво держави змінить систему її управління, також не треба. Адже скільки разів уже було, коли нова влада відразу спокушалася можливостями, що їх дає ця система, – ясна річ, задля «праведної» боротьби з суперниками й ворогами.
Тому, в якомусь сенсі, зараз для Євромайдану немає нічого страшнішого, ніж діяти за звичними правилами старої політичної та адміністративної системи.
Можливі долі Євромайдану
Сьогодні влада хоче, щоб мітинґувальники розчарувалися, зневірились у своїй спроможності досягти результату й розбрелись по домівках, махнувши на все рукою. У відповідь Євромайдан висунув гасло: «Разом – до перемоги!», що, в принципі, правильно. Проблема лише в тому, що варіантів цієї перемоги – кілька.
Найлогічнішим і найпочеснішим начебто є варіант остаточної перемоги народу, який відчув свою власну силу та відповідальність: «Будемо стояти до кінця». Що ж, дай Боже – надто ж якщо в єдиному пориві піднімуться всі реґіони України. Проте в мене, колишнього політв'язня, такий максималізм автоматично включає сиґнал перестороги: не один наш табірний страйк закінчувався безславно, коли ми отак спалювали за собою мости.
Політично зорієнтовані люди найчастіше тлумачать цю очікувану перемогу у варіанті: «Будемо стояти доти, доки влада не виконає наших бодай мінімальних вимог». Це правильне гасло, якщо за непоступливість влади на неї чекає ескалація протестів аж до загальнонаціональних страйків, які й поставлять її на коліна.
Проте що буде, коли влада наших вимог не виконає, а ескалації протестів не буде – чи то через втому, чи через недовіру до проводу опозиції? Чи усвідомлюємо ми, що цим «доти, доки…» ми також позбавляємо Євромайдан свободи маневру?
Інший масово поширений спосіб думання: «Я повірив і піднявся на боротьбу ще раз. Але якщо й цього разу…». Применшувати вплив такої розчарованості не слід – досить поглянути, у яку смугу пасивності увійшов був Харків після невдачі натхненного захисту парку Горького. Але все-таки: ото б здивувало нас дитя, якби, впавши вдруге, сказало собі: «Ні, не буду більше спинатися на ноги!».
Варіант переведення Євромайдану в інші режими роботи чи навіть його згортання – найменш популярний і часом сприймається як зрада. Зі сцени Майдану його не запропонуєш – проте, на щастя, майданні стратеги таки не цураються обдумувати цей варіант під час своїх мозкових штурмів.
Передусім, це правда, що зі згортанням Євромайдану, ймовірно, різко зросла б зачистка його активістів. Проте вона повним ходом йде і сьогодні, причому її не дуже спиняють заклинання типу: «Ми не дозволимо…», що звучать з євромайданної сцени. Так, влада когось усе-таки випустила – проте в той самий час іншою рукою, для прикладу, відібрала ліцензію в незалежного одеського телеканалу «АТВ». А додаткові вибори були сфальсифіковані у самому Києві за кількасот метрів від Майдану. Тому, в якомусь сенсі, Євромайдан є сьогодні зеленою оазою, за межами якої віють жорсткі суховії.
Згортання Євромайдану було б фатальним для опозиційних партій, яким інакше не підняти народ на багатотисячні мітинґи. Чи є в цьому однозначна трагедія? Далебі. Усі наші опозиційні партії потребують такого ж перезавантаження, як і вся країна. Що швидше вони його проведуть, то краще – масовість Євромайдану може їм у цьому інколи навіть завадити.
Проте найбільшою перемогою Євромайдану, очевидною вже тепер, є поява нового студентського покоління, що ініціювало новий «листопадовий зрив», і консолідація безстрашних польових активістів, які взяли Євромайдан на свої плечі. Ці люди можуть стати євангельською «розчиною», на якій зійде «тісто» нової країни.
Втратити цю «розчину» – чи то в фізичному, чи в психологічному сенсі – ми не маємо права. Якщо заради цього треба втримати Майдан – втримуймо. Але якщо треба буде згорнути його – не вагаймося. Йдеться не про наші гонори – йдеться про ціннісну битву за всю Україну.
Поразкою є лише той відступ, коли тікають безладно, кидаючи прапори. Мудрий полководець знає, однак, що є відступ заради передислокації сил та організації нового наступу. Питання лише в тому, на які позиції ми відійдемо і де проляже демаркаційна лінія між двома «арміями».
Пропонована альтернатива
Я не можу позбутися відчуття, що якась невидима сила заганяє нас у широко прочинені ворота, за якими чекає на нас небезпека. І в цьому разі в нас має спрацювати настояна на Євангелії обачність: треба діяти від супротивного і шукати ворота вузькі. Тому мої пропозиції не так з прагматичної чи політичної площини, як з площини духовної.
Щоб усунути режим Януковича, нам слід позбавити його не влади, а сили – влада тоді випаде з його рук сама.
Як не дивно, для цього потрібен не гострий меч, а світлий розум і чисте сумління. Ми позбавимо режим сили хіба тоді, коли житимемо за правилами й цінностями, над якими він не владний. Кожна душа, що перестала жити за цінностями Януковича, стане територією, на якій він не матиме юрисдикції.
Щоб утвердити ці нові правила й цінності, потрібен суспільно-моральний рух – Рух Євромайдану. Лише він спроможний започаткувати в Україні нову реальність, від якої затріщать зледенілі структури зла.
Свого часу Едмунд Берк мудро зауважив: «Єдине, що потрібне для тріумфу зла, це щоб добрі люди були бездіяльні». Отже, нам слід чинити від супротивного: діяти.
Нашим гаслом має бути: «Жити за європейськими цінностями – вже сьогодні!». Свого часу дисиденти, за словами Андрія Амальріка, – це були «люди, які в невільній державі почали поводити себе так, наче вони – вільні». У такий спосіб вони привносили в суспільство нові правила гри.
Сьогодні нам потрібен такий самий ефект: «Живи в державі Януковича так, ніби ти вже в Європі!». Досі це було неможливо, бо не було критичної маси людей, які готові були почати цей рух. Сьогодні вона є. Це – молодь, яка стала першим поколінням, що не є поколінням homo sovieticus. Це – самоорганізований «кістяк» Євромайдану, який пізнав силу солідарності й особливий смак свідомої жертви.
Якщо ж Євромайдан у Києві дасть плід у вигляді започаткування структурованого морально-суспільного руху (про що вже говорять там віддавна), то йому не страшно буде згорнути свої намети, бо він житиме у розгалужених мережах якісно іншого ціннісного «Майдану-в-людських-душах». Сказано ж бо: «Пшеничне зерно, коли не впаде на землю і не завмре, залишиться саме-одне; коли ж завмре, то рясний плід принесе» (Йо 12:24).
Отож, «коли гора не йде до Магомета – Магомет іде до гори». Євромайдан має запліднити всю Україну, стаючи «зерновим банком» нового врожаю. Або, якщо хочете, кожна «бджола», що побувала на квітці Євромайдану, має донести здобутий там «пилок» до свого місцевого «вулика». Тому й гасло наше може бути відповідне: «Пилок Євромайдану – у кожен реґіональний вулик!».
Усі, хто пройшов через київський Майдан Незалежності, мають скласти Братство Євромайдану – розгалужену мережу носіїв нових цінностей, які готові будуть блискавично прийти одне одному на поміч і творитимуть епіцентри гуртування відродженого народу.
Нам потрібен рух громадянської – але передусім духовної – непокори. Це означає утвердження громадянської і духовної альтернативи всьому, що руйнує нашу країну:
– нас схиляють до силового протистояння – ми обстоюватимемо принцип мирного спротиву;
– нас схиляють зраджувати правду – ми будемо їй вірними;
– нас змушують продаватися – ми станемо непідкупними;
– нас привчають брехати й халтурити – ми будемо відповідальними;
– нас штовхають до ворожнечі – ми шукатимемо порозуміння;
– нас переконують, що жити чесно означає приректи себе на програш, – ми ж будемо певні, що від цинічної аморальності програють, навпаки, безчесні.
Утім, якщо когось разить неґативність слова «непокора», скажу інакше:нам потрібен масовий Рух громадянського і духовного оновлення – Рух українського аджорнаменто.
Студентство, яке так яскраво розгорнуло цей рух на початку Євромайдану, має стати його креативним осердям. Бо тут у слові «креативність» закладено і молодечий оптимізм, і веселу іронію, і нестандартність підходів до стандартних завдань. Без такої креативності ми знову, як ті коні в млині, підемо по звичному нудному і програшному колу.
Натомість польові командири Євромайдану мають створити становий хребет того Руху, чи Братства. У своїх стосунках вони мають найголовніше, чого бракує українському суспільству: взаємну довіру й готовість солідарно стати на захист добра. Це – той алмаз, що його спроможні породити тільки надвисокі температури людської жертви.
Ці дві групи мають співпрацювати – в жодному разі не гратись у любу українському серцю отаманщину. Щоб не збочити в цьому напрямку, хай обидві відчують на своєму плечі «дивну руку Господню», про присутність якого вони мають повсякчас пам'ятати. Це відчуття зробить їх побратимами у творенні нової України – отого Великого вуличного університету, на якому суспільство вивчатиме нові правила гри. Це буде важлива Школа суспільної етики та громадянського активізму – навіть якщо вона, не дай Боже, вестиметься в умовах репресій.
Поряд з усім маразматичним, що все ще буде чіплятися за владу, буде створено територію – невидиму географічно, але відчутну політично та духовно, – на якій не діятимуть старі правила, а діятимуть нові. Новизна цих правил буде увиразнена в чіткій концепції того, яку саме державу ми хочемо будувати й на які закони вона має опиратися.
Лише тоді можна буде братися за те, з чого ми дещо нереалістично хочемо починати сьогодні: за повну заміну керівництва шляхом виборів на демократичній основі. Позитивний результат таких виборів може забезпечити лише зрілий і відповідальний виборець.
Так у драглистій клітковині лялечки почергово формується нове тіло, що невдовзі вилітає з неї барвистим метеликом.
Перезавантаження країни, як і архімедівське завдання «перевернути світ», мусить мати точку опори. Щоб змінилася Україна – мусять спершу змінитися українець та українка!
20.12.13
– Я, конечно, знал об Александре Печерском и о том, что он совершил. Но по-настоящему я заинтересовался этой фигурой, когда прочитал его показания на процессе 1963 года по делу людей, сотрудничавших с фашистами во время войны. Мне вдруг стало интересно, что происходило с человеком такой судьбы после подвига. И когда выяснилось, что не происходит ничего, – стало вдвойне интересно.
Из книги Льва Симкина «Полтора часа возмездия»: